Молодість - Азімов Айзек

У шибку брязнули камінчики — і хлопчик сонно завовтузився. Брязнули ще раз — прокинувся. Сів у ліжку, весь напружився. Минули секунди, поки збагнув, де він. Звичайно, він не вдома. Він за містом. Тут холодніше, ніж вдома, за вікном зелень.

— Щуплий!

Шепіт був хрипкий, сторожкий, і хлопчик кинувся до вікна.

Насправді його не так звали, та новий друг, з яким він недавно заприязнився, ледь кинувши оком на його худорляву постать, сказав:

— Ти — Щуплий! — і додав: — А я — Рудий.

Справжнє ім'я у нього також було інше, але "Рудий" цілком пасувало йому. Вони здружилися одразу тією безкорисливою, щирою дружбою, яка завжди буває в дітей, доки вони не стануть дорослими.

Щуплий гукнув:

— Гей, Рудий! — і радісно замахав другові, струснувши із себе залишки сну.

Рудий хрипким шепотом урвав його:

— Тихше! Хочеш усіх розбудити?

Щуплий тільки зараз помітив, що сонце ледве підхопилося над невисокими пагорками, тіні ще довгі й бліді, а трава росяна. Він притишено спитав:

— Чого тобі?

Рудий подав знак вийти.

Щуплий похапцем одягнувся, вдоволений, що може обмежити сьогодні ранковий туалет: побризкався ледь тепленькою водичкою. Поки біг до виходу, вона висохла, однак надворі шкіру знову зволожила роса.

Рудий сказав:

— Тихо, ти, бо як прокинеться мама, або татко, або твій татко, або навіть хтось із слуг, буде лементу: "Негайно вернись додому! Бігатимеш по росі — застудишся й помреш!"

Він так схоже передав інтонацію, що Щуплий розреготався й подумав: "Кращого товариша годі шукати".

— Ти щодня ходиш сюди, Рудий? — поцікавився він.— Завжди удосвіта? Га? Ніби весь світ належить лише тобі, правда ж, Рудий? Навколо ні душі, і так все гарно.

Він почувався гордим: йому дозволили ступити у цей прекрасний світ.

Рудий скоса глянув на нього й недбало сказав:

— Я вже давно на ногах. Ти нічого не чув уночі?

— А що?

— Та гриміло.

— Невже була гроза? — здивувався Щуплий. Він ніколи не міг спати під час грози.

— Та ні, лише грім. Я почув, як гримнуло, визирнув із вікна, а дощу не було. Лише зірки, і небо якесь білясте, розумієш?

Щуплий зовсім не був того певен, але кивнув на знак згоди.

— От я й вирішив вийти,— вів далі Рудий.

Вони йшли зеленою обочиною бетонної дороги, яка розділяла навпіл довколишню місцевість, вилася вниз долом і щезала між пагорками. Дорога була дуже давня: навіть батько Рудого не міг сказати синові, коли її проклали, проте ні тріщинки на ній, ні вибоїнки.

— Таємницю умієш берегти? — спитав Рудий.

— Аякже! Що за таємниця?

— Таємниця та й годі. Може, скажу, може, й ні. Я ще й сам не вирішив.

Рудий зламав на ходу довгу гнучку стеблину папороті, акуратно пообскубував листочки і хльоснув нею, мов батіжком.

Мить — і він уже в уяві на баскому коні, що стає дибки, закушує вудила, змушений скорятися його залізній волі. Згодом Рудий втомився, відкинув батіжка й загнав баского коня у найглухіший кут своєї фантазії — ще знадобиться.

— Сюди їде цирк,— промовив він.

— Оце твоя таємниця? Знаю, татко казав мені ще до від'їзду.

— Ні, не вона. Та таємниця — будь певен! Ти був у цирку?

— Звісно.

— Сподобалось?

— Неймовірно.

Рудий стежив за ним краєчком ока.

— А хотів би залишитись у цирку? Тобто, назавжди.

Щуплий замислився.

— Мабуть, ні. Я, певно, буду астрономом, як і тато. Думаю, він цього хоче.

— Пхе! Астрономом! — скривив губи Рудий.

Щуплий відчув, як зачинилися перед ним двері у новий, прекрасний світ, і астрономія стала враз нестерпною.

— Цирк, мабуть, цікавіше.

— Ет, крутиш ти щось.

— Та я не те мав на увазі.

Рудий почав під'юджувати.

— А от якби тобі випала нагода піти в циркачі прямо зараз? Що б ти зробив?

— Я... Я...

— От бачиш,— Рудий зневажливо всміхнувся.

Щуплий образився.

— От і піду!

— А ти піди!

— Перевір мене.

Рудий обернувся до нього — недовірливий, напружений.

— Справді? Хочеш поступати зі мною?

— Як то? — Щуплий позадкував.

— У мене є таке, що нас одразу приймуть. Колись, може, матимемо власний цирк. Станемо першокласними циркачами. Якщо ти, звісно, підеш зі мною. Інакше... Інакше я сам подамся. Але, думаю, хай вірному товаришеві теж пощастить.

Новий світ здавався незвичайним.

— Згода! Я з тобою. Що там у тебе, Рудий? Кажи чесно.

— Вгадай! Хто найголовніший у цирку?

Щуплий гарячково думав. Йому хотілося вгадати.

— Акробати? — нарешті промовив він.

— Пхе! Та я не пішов би на них, хай би й даром показували.

— Тоді не знаю.

— Звірі, от хто! Яка вистава найцікавіша? Куди сходиться найбільше народу? У найкращих цирках світу найцікавіші номери тільки зі звірами.

— Справді?

— Це всі знають. Спитай кого хочеш. Так от. Я вранці знайшов звіряток. Двох.

— Ти їх зловив?

— А ти як думав? Оце і є моя таємниця. Не розбовкаєш?

— Звісно, як же можна.

— Молодець! Я їх у коморі замкнув. Хочеш подивитись?

Вони були поблизу комори. Попереду темніли величезні розчахнуті двері. Темно-темно. Вони йшли просто до них. Щуплий спинився. Він намагався говорити байдуже.

— Вони великі?

— Став би я з ними заводитись, якби були великі. Ні, зовсім маленькі. Вони не лихі. Я їх у клітці замкнув.

Хлопчаки були вже в коморі, і Щуплий побачив велику, накриту цупким брезентом клітку, що висіла на гаку під дахом.

— Ми тримаємо тут пташок. Вони звідси не втечуть. Лізьмо на горище.

Вони видряпались дерев'яною драбиною нагору, і Рудий зняв клітку з гака.

— Ніби дірка,— тицьнув пальцем у брезент Щуплий.

Рудий спохмурнів.

— Звідки вона взялася?

Він трохи відгорнув брезент, зазирнув усередину й полегшено зітхнув:

— Є!

— Брезент наче прогорів,— захвилювався Щуплий.

— То будеш дивитись?

Щуплий невпевнено кивнув. Зрештою, він не був у тому переконаний. А раптом вони...

Але ось брезент відкинуто: звірятка в клітці, двоє, як Рудий і казав. Маленькі, якісь огидні. Тільки-но брезент зняли — звірята кинулись до хлопчаків. Рудий обережно тицьнув одне пальцем.

— Стережись! — злякано скрикнув Щуплий.

— Вони не зроблять нічого лихого. Бачив таких коли-небудь?

— Ні.

— Уявляєш, як у цирку підскочать з радощів: мати таких звірів...

— Вони, певно, замалі для цирку.

Рудий розсердився. Він повісив клітку, яка загойдалася сюди-туди, мов маятник.

— Уже назад?

— І не збираюсь. Я тільки...

— Не турбуйся, вони не малі для цирку. Мене зараз непокоїть одне...

— Що?

— Їх треба протримати до приїзду цирку, так? Отже, треба знати, чим їх годувати.

Клітка все погойдувалась, і маленькі в'язні припали до пруття, подавали знаки — дивовижні, швидкі, ніби були мислячими істотами.

2

Астроном церемонно ввійшов у їдальню. Він почував себе гостем.

— Де ж наша молодь? — запитав.— Мого сина в кімнаті немає.

Промисловець усміхнувся:

— Вони вже давно на ногах. Але не турбуйтеся, жінки оце змусили їх поснідати. Сказано, молодість.

"Молодість". Це слово, здавалось, гнітюче подіяло на Астронома.

Снідали мовчки. Промисловець лише раз озвався:

— Ви й справді вважаєте, що вони прийдуть? Навіть не віриться.

— Прийдуть,— відказав Астроном.

І все.

Уже потому Промисловець сказав:

— Даруйте, але ніяк не втямлю, навіщо б то вам було розігрувати мене? Ви справді з ними говорили?

— Як оце з вами. Звісно, у певному розумінні. Вони можуть передавати думки на відстані.

— Це я збагнув з вашого листа. Тільки як,— ось що цікаво з'ясувати.

— Не знаю. Я, звичайно, запитав у них, але відповідь була якась невиразна. Хоча я міг просто не зрозуміти. Виявляється, потрібний прекрасний апарат для посилання розумових сигналів, і що найважливіше — максимальна зосередженість як індуктора, так і перцепієнта. Я не одразу усвідомив, що вони намагаються передати мені думки. Може, такі проекційні апарати для посилання думок — одне з наукових досягнень, яке вони нам передадуть.

— Можливо,— відповів Промисловець.— Однак, зважте на зміни, які стануться в нашому суспільстві. Передавач думок!

— А чом би й ні? Зміни нам корисні.

— Я так не вважаю.

— Зміни небажані лише у старості,— сказав Астроном.— Але й раси старіють, як люди.

Промисловець кивнув на вікно.

— Бачите цю дорогу? Вона тут споконвіку. Не знаю відколи, але зовсім, як нова. Навряд чи ми зуміли б прокласти тепер таку дорогу. Тоді ж раса була молодою.

— Тоді? Так. Принаймні, вони не страхались нового.

— Краще було б навпаки. Що сталося з нашими пращурами? Вони знищені, докторе! Що гарного у молодості й новому? Нам тепер краще, у світі панує мир і спокій, ми собі поволі рухаємося вперед. Раса нікуди не йде. Зрештою, нема й куди. Вони, ті, хто проклав дорогу, довели це. Як і обіцяв, я поговорю з вашими гостями, коли вони прийдуть. Але мені здається, доведеться просити їх повернутись назад.

— Раса не рухається нікуди,— переконано сказав Астроном.— Вона прямує до цілковитого занепаду. У моєму університеті з року в рік менше студентів. Дедалі менше пишеться книжок, все менше провадиться досліджень. Старий дрімає на сонечку: його дні затишні й спокійні, однак із кожним днем він усе ближче до смерті.

— Ну, годі, годі,— примирливо сказав Промисловець.

— Стривайте. Вислухайте мене. Перш ніж написати вам, я вивчив ваше фінансове становище.

— І з'ясували, що я платоспроможний? — усміхаючись, урвав його Промисловець.

— Авжеж. Вам, я бачу, смішно? Може, й так. Ви менше платоспроможний, ніж ваш батько. А він був менше платоспроможний від вашого діда. А ваш син, можливо, взагалі виявиться неплатоспроможним. Планеті все важче утримувати промисловість на сучасному рівні, хоча цей рівень геть низький порівняно з колишнім. Ми повернемося до натурального господарства, а потім? До печер?

— А якщо ми збагатимося новими науковими знаннями, все зміниться?

— Справа не тільки в цьому, суть у самій зміні, розширенні горизонтів. Слухайте, пане, я вибрав вас не лише тому, що ви багаті, маєте вплив у державних колах, а тому, що у вас незвична для нашого часу репутація людина, яка може порвати з традиціями. Наші співвітчизники чинитимуть опір, а ви знаєте, як треба діяти, щоб...

— Щоб відродити молодість нашої раси?

— Саме так.

— З її атомними бомбами?

— Атомні бомби,— підхопив Астроном,— не обв'язково означають загибель цивілізації. Наші гості також мали атомну зброю або щось подібне на своїй планеті, але вціліли, бо не згорнули рук. Невже ви не розумієте? Не бомба уразила нас, а контузія. Може, це наш останній шанс щось змінити.

— Скажіть-но,— почав Промисловець,— а чого натомість хочуть ці друзі з космосу?

Астроном завагався.

— Буду з вами щирий,— нарешті промовив він.— Вони прибули з планети, маса якої більша від нашої.