Палай зі мною - Еліс Кларк
Коли я повертаюсь до зали, бачу, що ані Селіни, ані Алі, ані Стаса тут нема. Я одразу ж дзвоню Стасу, але слухавку бере Аля:
— Владе! Ми в коридорі, який веде до чорного ходу! Стас… Його вдарили шокером!.... А Селіна… — вона починає схлипувати.
— Йду до вас!
Я махаю рукою охоронцям і всі ті, хто був замаскований під гостей, встають зі своїх місць.
Я біжу до коридору, охорона йде за мною. Вже за секунду бачу Алю і Стаса, який лежить на піддлозі.
— Я в порядку, — Стас підіймається на лікті.
— Що сталось? Де Селіна? — питаю я, дивлячись на Стаса.
— Вони зобразили викрадення нареченої… Я запідозрив неладне і пішов за ними, але не встиг, мене вдарили шокером з-за спини.
— Це все відбулося так швидко, — Аля говорить крізь сльози. — Я мала щось зробити… Щоб вони її не забрали… Але мене штовхнули, і я вдарилася об стіну, а коли підвелася, то їх уже не було…
— Ти ні в чому не винна, — каже Стас. — Це я не впорався. Але на Селіні все ще є маячок, — він підводиться на ліктях. — Має бути, навряд вони його знайшли, він вшитий в сукню.
— Пілінгуй, — я подаю йому руку, допомагаючи встати. — І я піду за нею.
— Шеф, це пастка, — каже один з охоронців. — Ми маємо самі піти і визволити Селіну. Залишайтесь тут.
— Ні, — твердо кажу я. — Я точно йду туди. Я не залишу цю справу тільки на вас, я маю зробити все, що в моїх силах…
***
Запілінгований маячок веде нас в дуже добре знайоме місце.
— Хіба це не будинок Алі? — здивовано питає Стас, коли ми вже їдемо в машині.
— Певно, тобі варто було лишитись в ресторані. Виглядаєш кепсько…
— Я маю виправдати довіру. Я не покину Селіну і тебе, все ж, я ваш охоронець.
— Це дійсно може бути пастка…
— Навіть якщо так, все одно. Ти ж підеш туди не зважаючи на всі ризики, правильно?
Саме в цей момент ми підʼїжджаємо до будинку Алі.
Я, стас і ще двоє охоронців йдемо до входу.
— Я відволічу їхню увагу, — кажу я. — Ви троє маєте врятувати Селіну, коли буде підходящий момент….
Хлопці кивають і ми розходимось. Я йду прямо до головного входу. Двері відчинені, тож я спокійно заходжу всередину і одразу ж бачу Кирила і Селіну. Кирило тримає Селіну за шию… Її руки звʼязані, а рот заліплений скотчем.
— Покидьок, відпусти її, — шиплю я на нього, дістаючи з кишені пістолет і спрямовуючи його Кирилові прямо в голову.
Селіна, почувши мій голос, починає пручатися, але Кирило тримає її міцно.
— Ану припини брикатись! — він дає їй ляпаса, а поітм звертається до мене. — Нарешті всі фігури на своїх місцях! — Кирило починає сміятись і знімає пістолет з запобіжника, все ще направляючи його на скроню моєї дружини. — Кидай пістолет, або я вишибу їй мізки! — вигукує він.
— Чого ти хочеш? — я підіймаю руки. — Відпусти її. Якщо хочеш помститись, я тут!
— Найкраща помста — вбити її тут і зараз! І щоб ваша дитина так і не народилась! Тільки так я буду відчувати, що помстився! Кидай пістолет! — він знов тикає пістолетом в Селіну, але тепер направляє зброю їй на живіт. — Інакше почнемо з дитини…
Вперше в житті я відчуваю себе таким розгубленим. Я маю врятувати її будь-якою ціною. Де ж Стас? Що вони там копаються?
— Кидай!
Я все ж кидаю пістолет на підлогу, тепер сподіваючись на те, що Стас використає те, що я відволік цього психа…
Але несподівано до кімнати входить ще одна фігура. Я дивуюсь, помічаючи Костю.
Він йде тихо і показує знак "Тс". Цей покидьок теж заодно із Кирилом?...
За мить він опиняється прямо за спиною Кирила і намагається вибити з його руки пістолет. Той дійсно випускає зброю. Я одразу ж кидаюсь вперед, на Кирила, буквально віддираючи його від Селіни.
Одразу валю його з ніг і бʼю в обличчя.
За мить до кімнати вриваються і Стас з охороною. Вони одразу ж підбігають до Селіни, оточуючи її, знімаючи з неї скотч та мотузки і направляючи зброю на Костю та Кирила:
— Не рухайтесь!
— Я розплатився, — каже Костя, дивлячись на мене.
— Ти все одно викрав її! — не погоджуюсь я.
— Якщо не відпустиш мене, то вчиниш не за поняттями, Владе, ти прекрасно це знаєш.
— Відчепишся від Алі?
— Я тобі більше нічого не винен, — каже він.
— Відпусти його, Владе, — раптом каже Селіна. — Він заступався за мене, коли Кирило хотів мене побити.
— Добре, якщо ти так кажеш, — я дивлюсь на Костю. — Але якщо я ще почую чи побачу тебе біля Алі чи Селіни, ти помреш…
***
Коли ми вже сідаємо в машину, я обіймаю її.
— Треба відвезти тебе в лікарню… — шепочу їй на вухо.
