На зустріч любові - Софія Кривцова

Моє серце калатало, коли я читала це повідомлення знову і знову. Кому це потрібно? І чому я відчувала, що маю піти?

Наступного ранку я не могла зосередитися. Максим зателефонував кілька разів, але я не відповідала. Здавалося, що його слова і підтримка вчора залишили по собі тінь сумніву.

Рита також залишалася недосяжною. Це ще більше посилювало тривогу. Вона ніколи раніше не зникала ось так, навіть коли ми сварилися.

Увечері, коли сонце вже сідало, я одягнула щось зручне і непомітне. Старий міст завжди здавався мені місцем із минулого — занедбані дерев’яні поручні, покриті мохом, і річка, що тихо плескалася внизу.

Я прийшла трохи раніше, хвилин за десять. Тиша була моторошною. Лише вітер злегка хитав дерева, і подекуди чувся шум віддалених машин.

— Ти прийшла, — раптом пролунало за спиною.

Я різко обернулася. Переді мною стояв Ігор. Його обличчя виглядало втомленим, але погляд був упевнений.

— Це ти написав? — я підняла телефон, показуючи йому повідомлення.

— Ні, але я знав, що ти тут будеш, — відповів він спокійно.

-Ігоре,досить цих загадок. Скажи прямо,що тобі потрібно?

Він крокнув ближче, але залишився на відстані.

— Я хочу, щоб ти дізналася правду, Аліно. Але не через мене. Ти сама повинна все зрозуміти.

— Про що ти говориш? — я вже ледве стримувала своє обурення. — Якщо в тебе є що сказати, скажи зараз. Інакше я йду.

— Почекай, — він простягнув руку, ніби зупиняючи мене. — Просто подумай. Хто поруч із тобою останнім часом? І чому?

Його слова обпекли мене. Але що це означає?

— Залиш мене в спокої, Ігоре, — я відступила. — Я втомилася від твоїх натяків і цих дурниць.

Він лише кивнув, але я помітила дивний блиск у його очах.

— Як скажеш. Але пам’ятай: іноді ті, кого ми вважаємо своїми, тримають ножа за спиною.

Я не відповіла. Просто розвернулася і пішла геть, намагаючись не слухати, як він шепоче щось позаду.

Додому я повернулася пізно, з важким серцем. Хотілося просто закритися від усіх і зібрати думки.

Телефон знову задзвонив. Цього разу це була Рита.

— Аліно, нам потрібно зустрітися, — її голос звучав стурбовано.

— Що сталося? — запитала я.

— Просто давай поговоримо, добре? Я зараз під'їду.

Я зітхнула, дивлячись у темряву за вікном.

— Гаразд, — сказала я. — Чекаю.

Я відчула що для мене це буде дуже важлива розмова,і можливо,саме вона відповість мені на всі мої запитання.

Дякую усім за серденьки,на мою історію.