Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

— Повечеряти. Більш нічого, — сумирно здійняв він руки. — Ти особисто прийматимеш наше замовлення? Любонько, ти це чула? — це призначалося вже мені. — Така честь! І що ти порекомендуєш спробувати, Петро-о-о-о-о? — карі очі ковзнули її грудьми, немов шукали бейдж з ім’ям. — Щось без відбілювача й скла у тарілках, будь ласка. О, і відразу покинь ідею плюнути мені в соус. Якщо наприкінці вечора комусь з нас двох, — Тоні знов позирнув на мене, — стане зле, це блискавично опиниться в усіх газетах й на всіх сайтах. Ба більше, навіть безхатьки, що харчуюся недоїдками зі сміттєвих баків ресторану, знатимуть, що тут подають небезпечне лайно. То що ти нам запропонуєш із сьогоднішніх страв, Петро? Я так нічого і не почув.

Повільно повернувшись на своє місце, Соретті тепер сперся обома ліктями на стіл, склав долоні під підборіддям, й скерував янгольський безневинний погляд на сестру.

Я мимохіть замилувалася ним. Який контраст з тим жалюгідним блазнем, що напився на передзаручинах!

— Кілька закусок, роні з водкою, без десерту. Щоб до закриття і духу вашого тут не було. І ти оплатиш рахунок до останнього цента, жодних родинних знижок, — відрубала Петра, мабуть, тримаючись з останніх сил, щоб не вдарити Тоні сільничкою у пику.

Від ошелешення я закліпала так часто, що перед очима затанцювали кольорові цятки. Невже вона справді поступилася? З якого б то дива?

— Я навіть залишу тобі щедрі чайові. Може, знімеш собі пристойного хлопця. Тільки користуйся захистом, я тебе благаю, світу не треба більше таких зміюк як ти.

Бос сіпнувся й ображено підібгав губи після того, як я копнула його під столом ногою. Ну от навіщо її провокувати? Хай забирається від нашого столика якнайдалі і якнайскоріше.

— Ми з тобою одного роду, — не тямлячи себе від люті — це вчувалося у тремтінні голосу, — нагадала молодша Соретті.

— Це сумнівно.
— Стули пельку! — рявкнула вона. Потім кахикнула. Пригладила волосся, ніби це могло якось втамувати її гнів, й зиркнула навкруги, чи, бува, не споглядає хтось за цією виставою. Та гостям було байдуже. — Щоб ви обоє вдавилися.

Після цього неперевершеного, надзвичайно «ґречного» побажання вона нарешті пішла. Сподіваюсь, втішатись цигаркою й палити до самого передозування нікотином.

Пострах і огида, що охопили мене в її присутності, нехай я й огризалася, після її зникнення нікуди не ділися. Тоні натомість отямився швидко, ніби викидає подібні коники щодня. Можливо, так і є.

— Тож… Лицар вечора, — погладивши себе долонями по сорочці й м’язистих грудях під нею в місці, де, на його думку, мав би висіти орден на кшталт Пурпурового серця, самовдоволено промуркотів бос.

— Пиха — це гріх.

Я усе ще не могла розслабитись й хоча б трішечки заспокоїтись, ніби відчувала — вона нам цього так не подарує, це ще не кінець.

— Те, чим ми займатимемось сьогодні, — також. Та грішити так солодко.
— Шкода, що до тебе так і не дійшло, що не все можна компенсувати файним сексом. Як мінімум, для цього необхідна моя згода. А я поки не в настрої давати тобі сьогодні хоч щось.

І я не жартувала.

— Чула? Без десерту, — розвів він руками. — А чогось смачнішого за тебе я ще не куштував, piccina.

Хитнувши головою, воліючи, щоб рум’янець на щоках скоріше розчинився, я відчайдушно намагалася не заглядати босові в очі. Знову. Тому вивчала поглядом білу скатертину з вишитими гілочками червоних томатів й плетенням чорних слів італійською.

— Кому ти продав душу, щоб втнути оце?
— Війна між нами триває не перший місяць. Скажімо так, я маю кілька вірних спільників.

Тепер я теж з підозрою вивчала першу ліпшу офіціантку, що пропливала залою, несучи чиєсь замовлення й лишаючи по собі вершково-часниковий ароматний шлейф.

— А їм нащо ризикувати усім? Хіба Великий Джо не поділив увесь свій спадок тією безглуздою весільною умовою?

— «Вітторія» мій. Я скоріше помру аніж дозволю комусь відібрати в мене цей ресторан. Та я хочу більшого. Завжди хочу більшого, Ліззі.

Соретті не робив жодних акцентів, та ця фраза усе одно здалася мені збіса 
багатозначною.

— Що ти замислив?

Маючи сумніви, що він отак просто вибовкає мені всі чи принаймні якісь деталі захоплення чи то родинної власності, чи вже цілісінького світу, я втомлено позіхнула. А це я навіть ще нічого до рота не вкинула. Ці кляті інтриги так знесилюють!

— Батькові не до вподоби усілякі новаторства типу кейтерингу чи перекроювання звичних страв на сучасний лад. І він до останнього опирається будь-яким змінам, навіть ремонту, — бос вказав на стіну поруч із нами, прикрашену дещо застарілими картинами з краєвидами оливкового гаю, мабуть, десь у Тоскані. — Та я маю кілька тузів у рукаві. Я отримаю все. І «Вітторію», і «Орегано», і, звісно, «Рубіросу».

— Виправ мене, якщо я помиляюся, та щоб отримати принаймні два з трьох ти маєш бути одруженим.

— Хіба все починається не з побачень?

Його вуста прикрасила лінива посмішка. З тих самих, що викликають стійке бажання стерти їх ляпасом. Або цеглиною.

— З побачень починаються стосунки, — отруйно-солодкавим тоном пояснила я. — А вже стосунки, якщо пощастить, прогресують до весілля. Та це трапляється все рідше.

Хіба він знає ту статистику одружень? На цю тему я могла брехати спокійно.

— Не розумію, — вередливо форкнув він, — десь існує підручник, в якому прописана вся ця дурня?

Я подивилась на Соретті, уважно, він усе ще був задоволений собою.

Й видихнула. Яка ж я дурепа. Не здатен він ні на що більш-менш нормальне, скільки не пояснюй, благай тощо.

Бос вкотре одразу втямив, що я намагатимусь піти, тому схилився вперед, випростав руку над столом й вхопив мене за пальці. Мене від його дотику знов ніби вдарило струмом, та зовні я лишилася незворушною.

— Якщо підеш зараз, втратиш нагоду спробувати найкращу роні в місті. Повір, повторити вдруге той вибрик зі знімком не вдасться. Він одноразовий.