Палай зі мною - Еліс Кларк
Я боюся його, хоч він зараз і не виглядає таким небезпечним, як раніше. Розумію, що він цілковито непередбачуваний, і стараюся не злити його. Якщо буду поводитися сумирно, то може, мене не так ретельно охоронятимуть, і я зможу втекти?
Поки йдемо на кухню, крадькома озираюся навколо, запам’ятовуючи розташування кімнат у будинку.
Аж ось ми опиняємося у величезній кухні, він підходить до холодильника і відчиняє його.
— Ну, ти хоч не вегетаріанка чи ще якесь новомодне віяння? — запитує він, проглядаючи полички.
— Ні, — відповідаю я. Я й справді нічим таким не страждаю.
— Це добре, — він дістає з холодильника пару видів ковбаси і сиру. — Хоча ні, певно, краще щось тепле, — кладе це все назад і дістає щось в сковорідці. — Куховарка готувала мені спагетті з морепродуктами. Їси таке?
— Так, — відповідаю, відчуваючи, як рот миттю наповнюється слиною. Я не їла нічого з самого ранку.
Він усміхається і бере сковорідку, закриває за собою холодильник, а потім ставить сковорідку на підставку під гаряче. Після цього дістає з кухонної шафи дві тарілки і починає насипати в них спагеті.
Коли все насипано, він ставить першу з тарілок в мікрохвильовку, а сам повертається до холодильника:
— Тут, здається, були якісь овочі… Я їх взагалі рідко їм, але мені завжди подають спагеті та інше разом із овочами, — каже він, дістаючи пачку листяного нарізаного салату. — О, і різати не треба, хіба помити, — він простягає мені пакет. — Ну, з тебе салат.
Я йду до раковини, викладаю салат в велику миску, яка стоїть поруч, і починаю мити. Він тим часом дістає першу тарілку з мікрохвильовки і ставить другу. Відчуваю себе дуже дивно… Як нормальна? Не знаю… Не памʼятаю, коли могла їсти що захочу і скільки захочу, навіть не знаю, чи було таке хоч колись, хоча б в ранньому дитинстві…
Коли мікрохвильовка пікає вдруге, я якраз перемішую вже залитий олією і засипаний спеціями салат.
Владлен тим часом ставить обидві тарілки на стіл, а потім кладе біля них виделки і ножі.
— Пити що будеш? — запитує він, подивившись прямо на мене.
— Не знаю, — я гублюся.
— Вино? Шампанське? Сік? — пропонує він.
— Сік, — боюся пити спиртне, бо знову ж таки не знаю, чого від них всіх тут чекати…
— Добре, — він киває і дістає з холодильника пачку соку, після чого наливає його в дві склянки і ставить перед тарілками. — Ну що ж, можна і їсти. Сідай.
Я сідаю за стіл і починаю їсти. Поглядаю на нього, а він дивиться на мене.
— Смачного, — каже він, коли наші погляди зустрічаються.
— Дякую, вам теж, — відповідаю тихо.
— Тобі, — виправляє. — Все ж, ми живемо в одному будинку, буде дивно звертатись одне до одного на ви.
— Добре, — слухняно киваю. Відпиваю сік. Він здається мені найсмачнішим напоєм з усіх, які я коли-небудь пила. А це спагетті — найсмачнішою стравою в світі.
Дивиться на мене якимось дивним поглядом... На мить так і завмираю, не в силах відвести очей, аж раптом чую страшенний гуркіт. Здається, весь наш будинок здригається від того удару. Я зойкаю і прикриваю голову руками.
— Ти чого? — підлітає до мене несподівано. І обіймає…
Я думала, що коли мене торкнеться чоловік, я буду тремтіти, боятись, і відчувати огиду, але в цю мить, коли грім гримить вдруге зі ще більшою силою, ніж вперше, сама ледь помітно притуляюсь до нього, правда, до того поклавши свої руки між нами, як якийсь барʼєр, хай і невеликий.
Я боюся грози ще з дитинства. Не знаю чому мене дуже лякали звуки грому, але добре пам’ятаю, як дядько сердився і лупцював мене, коли я плакала. І чим дужче я кричала, тим більше побоїв сипалося на мою голову і спину, а грім заглушував все, і сусіди нічого не чули… Коли ж наступного дня він виводив мене на вулицю, то всі сердобольні жінки казали, який він молодець, що виховує племінницю, яку покинула рідна мати-шльондра…
Руки Влада обіймають обережно, не надто сильно стискаючи мене, ніби показуючи, що я все одно вільна, і це дає якусь крихту впевненості. Не знаю, скільки проходить часу, але гроза нарешті вщухає, як і сам дощ.
— Ти як? — його голос звучить злегка стурбовано.
— Все добре, — намагаюся відповідати спокійно, але зуби досі цокотять, а руки тремтять.
— Не бійся, — він несподівано проводить долонею мені по голові, ніби я маленька дитина. — Гроза вже скінчилась.
— Вибачте, — кажу я і одразу виправляюсь. — Вибач. Я ненавмисне…
— Все добре, — відповідає заспокійливим тоном. — Хоча… Як ти будеш спати, якщо так боїшся грози? Сьогодні обіцяли дощі всю ніч… Тож це може повторитись.
Я дивлюся на нього і мовчки знизую плечима.
— Постараюся бути тихо, — кажу після паузи.
— Якщо прокинешся, можеш зайти до мене, моя спальня навпроти, — несподівано пропонує він. — Тобто… Просто прийти, я можу обійняти, як зараз. Якщо це хоч трохи полегшує твою фобію.
— Добре, — киваю я, хоча знаю, що ні за що не піду до нього в спальню.
