Палай зі мною - Еліс Кларк

Я все таки наважуюся прийти на ту призначену зустріч. Хоча в голові й крутяться різні думки, що це може бути якась підстава, хтось із ворогів Влада, чи мій дядько знову придумали якусь аферу… Але моя інтуїція підказує, що я маю туди піти.

Заходжу до кав’ярні і одразу бачу її за столиком у дальньому кутку. Незважаючи на те, що в приміщенні напівтемно, вона сидить в темних окулярах і бейсболці на голові. Я підходжу й сідаю навпроти. 

— Ви хотіли щось мені сказати? — звертаюся до неї. 

— Ти така доросла… — шепоче вона і пильно дивиться на мене. 

Вона знімає окуляри і дістає хустинку. Я бачу що їй на очі навертаються сльози, але вона їх стримує.  Мені чомусь здається знайомим її обличчя, але я не пригадую, де могла її бачити.

— Ми з вами вже зустрічалися? — питаю обережно. 

— Я дуже винна перед тобою, але… Я думала, що так буде краще, — каже вона загадками.

— Вибачте, але я нічого не розумію… Може, ви поясните, що маєте на увазі? 

— Селіно, — вона нарешті знов дивиться мені в очі. — Ти — моя донька…

Мої очі мимоволі округлюються.

— Це правда? — я не можу повірити. — Але дядько казав… — і замовкаю.

— Так, — вона киває. — Це правда… Мені довелось віддати тебе, інакше твій батько… Він не хотів, щоб ти народжувалась. 

— А хто мій батько? — запитую я з завмиранням серця. 

— Він дуже багатий і впливовий чоловік, — вона зітхає. — Але заради твоєї безпеки… Я не скажу тобі його імені. 

— Але чому ви не давали про себе знати, коли мені погано жилося, коли дядько вирішив продати мене? — раптом я відчуваю велику образу стосовно цієї жінки. — Лише зараз, коли моє життя налагодилося, ви вирішили познайомитися ближче? 

— Я про це тільки дізналась, і одразу повернулась в Україну, — вона бере мене за руку. — Я допоможу тобі втекти від того багатія, якому тебе віддав мій брат, заберу тебе за кордон. Ніколи не пробачу його… Їх обох.

 — Але я не хочу нікуди втікати, я кохаю Влада і щаслива з ним, — рішуче кажу я. — Так що можете не хвилюватися і жити своїм життям, як було до цього…

— В тебе, певно, стокгольмський синдром чи щось подібне… Через все те, що з тобою трапилось, — її очі знов наповнюються сльозами.

Мені здається, що вона трохи  “не в собі”, і я озираюся до дверей. Попросила охоронця чекати біля входу, а тепер шкодую про це. 

— Зі мною справді все добре, — кажу м’яко. — Я на вас не ображаюся, мабуть у вас справді були причини залишити мене. Але повірте, ніяка допомога мені не потрібна. Я вже доросла і маю своє життя…

Бачу, що вона опускає погляд і зітхає.

— Сподіваюсь, так воно і є… Але тоді, виходить, що я дарма прийшла…

— Я не знаю, чи потрібно нам зустрічатися далі, — я справді не знаю, мені не дуже хочеться спілкуватися з нею. Вона для мене чужа людина, і до того ж, хто дає гарантію, що це справжня моя матір, а не якась шахрайка. — Скоріше за все, краще залишити все як є, — рішуче закінчую і встаю з місця. — Бажаю вам всього доброго…

— Дякую, що зустрілась зі мною, — тихо каже вона. 

Я все ж вагаюся, не знаючи, чи правильно я роблю. Раптом вона зараз зникне, і я більше ніколи не побачу її? Може, це наш єдиний шанс порозумітися, адже крім матері у мене немає жодних родичів. Дядька не рахую… О, ще ж є батько, вона сама сказала про це. Але, мабуть, він не знає навіть про моє існування…

— Ви живете за кордоном? — запитую я. 

— Жила, — відповідає вона. — Але тепер я залишусь в Києві. 

— Можливо, вам потрібна якась допомога? — ці слова самі зриваються з моїх губ, хоча я й розумію, що це може бути помилкою. 

Вона сумно усміхається і відповідає:

— Ні, дитинко, дякую за турботу… Єдине, про що я б тебе попросила… — вона дістає з кишені клаптик паперу і пише щось на ньому, а потім простягає мені. — Це мій телефон. Просто… Візьми його, а там можеш викинути… Якщо захочеш.

Я беру папірець і ховаю в сумку. 

— Добре, я вам подзвоню трохи згодом… Зараз мені треба подумати… — я почуваюся розгубленою. Думаю, що треба порадитися з Алею.  — Маю вже йти, вибачте…

Бачу, що в її очах зʼявляється якась надія через мої слова. Вона киває і каже:

— Тоді до зустрічі… Точніше, я буду чекати… На твій дзвінок.

***

Влад надсилає мені повідомлення, що вже чекає біля кав’ярні і відпустив охоронця. Я киваю цій жінці ( досі не можу її назвати матір’ю навіть про себе) і швидко виходжу. Побачивши знайому автівку, майже біжу до неї і з полегшенням забираюсь досередини. 

— Вибач, що змусила чекати…

— Як ти? — він бере мене за руку і пильно дивиться в очі. — Ти казала, що когось зустріла… Щось трапилось? 

— Та ні, — я усміхаюсь через силу. Збиралася йому все розповісти, і все ж останньої миті не наважуюсь. Може, вже тоді, коли точно буду впевнена, що вона  — моя мати… — Я просто зустріла одну знайому, ми посиділи за чашкою кави. А як минув твій день?