Вулкан для Венери - Устина Цаль
Вона вигнула спину і застогнала. Здавалося, що опинилася на такому стрімкому піку, на якому ще не була. Тиміш застиг, не рухався, перечікуючи ці «пікові» миті, а тоді поцілував легко у живіт і повернувся до її губ. Його вологі вуста з її присмаком відчувалися по-новому, здавалися тепер мовби трішки її власні, мовби тепер належали їй. Віра повернулася з вершини, але відчувалося так, ніби не опустилася на землю, а ще ширяла у повітрі.
Тиміш позбувся решток одягу, і вона з готовністю обплела його ногами і руками, притискаючи до себе. Випустила ще один стогін, відчувши у собі.
Він міг би зірватися у погоні за власною насолодою, але рухався повільно, пам’ятаючи її прохання про ніжність. Віра водила долонями по його грудях, спині, стегнах, притягувала тісніше. Тиміш пришвидшився коли вже було геть несила терпіти, відчував як близько лишається до фінальної точки і…
- Не виходь, - прошепотіла Віра, притримуючи його за стегна. – Я хочу, щоб ти і в цьому був мені першим…
Тиміш різко зупинився від її слів і, якби не темрява, вона побачила б у його погляді спантеличення.
- Що таке кажеш?
- Нічого не буде. Сьогодні можна, у мене минула овуляція… Чесно. Я просто хочу відчувати тебе до останнього. Хочу…
Він поцілував і не дав їй завершити. Продовжив рухатися і вже за мить застиг, насолоджуючись екстазом і не покидаючи її.
Вони лежали мовчки на вузькому дивані, як показував годинник, двадцять хвилин. Як здалося Вірі – вічність. Тіло повільно огортала дрімота, і в останні секунди перед тим, як зануритися у сон, вона вчепилася пальцями у долоню Тиміша, мовби намагаючись втримати біля себе. Вже геть заснула, коли він обережно підняв її на руки і поніс у спальню.
Ранок настав раптово. Мовби ночі і не було. Віра спала міцно, зігріта теплом Тимішевого тіла, але коли прокинулася, його не виявилося поруч. Вона розплющила очі і усміхнулася, згадуючи минулу ніч. Усе буде добре. Якщо він подарував їй таку ніжність, отже сильно не сердиться, зможе вибачити їй усе погане. Тепер вона вірила, що у їхніх стосунків є шанс.
Віра підхопилася з ліжка і роззирнулася, шукаючи, що б такого накинути на себе. На кріслі лежала футболка Тиміша. Навіть не засумнівавшись, чи можна, вона схопила річ і одягнула. Футболка пахла ним, і вже від одного цього запаху у Віриному животі щось творилося – чи то метелики пурхали, чи тягнуло у мандри до вершин.
Так і продовжуючи усміхатися, вона вийшла у коридор і застигла, міркуючи, де шукати Тиміша. Голос долинав з вітальні. Віра зробила кілька кроків і застигла, вагаючись, чи варто у такому вигляді виходити – може, там хтось прийшов.
- Ні, тату, - почула.
Схоже, Тиміш говорив по телефону з батьком. Вона полегшено видихнула і пішла до нього у вітальню.
І застигла у дверях, щойно зрозуміла, про що йде мова.
- …Але є одна умова. Розлучися з нею, і я повернуся додому, - казав Тиміш. – Її не повинно бути більше біля тебе – ні у твоєму домі, ні в компанії.
Він повернувся до дверей, відчувши чиюсь присутність. Дивлячись прямо Вірі в очі, продовжив говорити до батька:
- Це просто зробити. Ми з нею спали разом, вона тобі зрадила, отже за умовами вашого шлюбного контракту ти можеш легко розлучитися, залишивши її ні з чим. Зроби це, тоді за два місяці я прилечу, і ми нарешті домовимося. Обіцяю, що не буду таким байдужим до бізнесу далі.
Віра відчула, як обривається серце, тягнучи на дно її надії, сподівання, нові мрії.
