Остання сакура - Анна Джейн
Лікар зробив крок вперед, наближаючись до моніторів. Він натиснув кілька кнопок, і на одному з екранів з’явився вигляд якогось невідомого пристрою — механізм, з котрим, ймовірно, пов'язане переписування. Його зображення було складним і страшним, з численними дротами та з'єднаннями, які здавалися поєднанням технології та містики.
— Це — механізм відновлення пам'яті. Він здатен повернути віддалені спогади, але... він також може знищити ті, що вже були змінені. Більшість людей не витримують цієї процедури, адже вона може занурити свідомість в хаос.
Тео на мить замовк. Він уявляв, що може статися з його другом, якщо він не витримає цієї процедури. Але що йому залишалося? Якщо він не спробує, то буде тільки спостерігати, як Лео втрачає свою сутність назавжди.
— Я готовий, — сказав він, ніби переконуючи себе. — Якщо це єдиний шанс, я погоджуюсь.
Лікар подивився на нього, знову обдумуючи відповідь.
— Добре. Але пам'ятай, якщо щось піде не так... твоя свідомість також може стати частиною цієї системи. Ти можеш втратити себе так, як втратив Лео.
Тео кивнув, хоч і відчував, як важкість цього вибору лягає на його плечі. Він не міг подумати про це. У його розумі була лише одна мета — врятувати друга.
Лікар вказав на стіл, де стояв той самий пристрій. Його металеві частини блищали, наче чекаючи на початок процедури.
— Лягай сюди, — сказав він. — Все буде залежати від того, чи зможеш ти витримати цей процес. Але якщо ти хочеш врятувати його, це твій шанс.
Тео підійшов і ліг на стіл. Його серце билося швидше, і він відчував, як нерви обпікають його тіло. Кожен подих був важким, кожен рух нагадував про те, що може бути занадто пізно.
Лікар почав підключати його до апарата, перевіряючи кожен кабель і елемент. Всі пристрої заворушилися, заповнюючи кімнату шипінням і дзижчанням. Нарешті, коли все було готово, він поглянув на Тео.
— Ти готовий? — запитав він, але в його голосі була суміш стурбованості і професійного відчуття контролю.
Тео глибоко вдихнув і закрив очі.
— Так.
Лікар натиснув на кнопку.
І все затихло.
В ту мить, коли пристрій активувався, Темнота поглинула його свідомість. Тео відчував, як його тіло розчиняється в чомусь абстрактному, неначе він став частиною електричних імпульсів, які стрімко носили його через нескінченні коридори часу та простору. Своїх думок він майже не розрізняв, але з кожним імпульсом відчував присутність свого друга, наче частина його душі залишалася там, з ним.
Чи це був сон? Чи кошмар? Тео не міг сказати, адже розум був занурений у суцільну невизначеність, ніби він існував водночас в усіх точках часу, в усіх спогадах і майбутніх можливостях.
Він намагався зібрати свої думки, намагаючись знову відчути своє тіло. І ось, в темряві перед ним з'явилося відображення. Лео. Його вигляд був розмитим, примарним. Але це був він. Він мав той самий погляд, що й тоді, коли вони вперше зустрілися, але ця сама емоція вже не була такою живою.
— Лео! — голос Тео був майже тремтячим від страху і болю. — Ти мене чуєш?
Лео повільно підняв голову, і його очі, хоча й світли, виглядали порожніми, як леза леза. Він не відповідав, тільки стиха поглядав на Тео, наче не впізнавав його.
— Ти… не можеш залишити мене, — голос Тео став все більш наполегливим. — Ми були разом. Ти — мій друг. Я не дозволю тобі піти.
Але Лео все ще не говорив. Його фігура почала ставати ще більш розмитою, наче танула в простір, розсіюючись серед сірого світла, яке не мало ні початку, ні кінця.
— Лео! — Тео кинувся до нього, проте його руки не торкалися нічого, окрім порожнечі. Вся ця реальність, цей світ, здавався лише ілюзією. Неймовірно сильне відчуття, що він не може втриматися, охопило його.
В той момент він зрозумів. Він не міг змінити цього, він не міг повернути час назад і повернути того, ким був Лео. Всі їхні спогади, всі їхні зв’язки, їхнє братерство вже не існували. Він стояв перед тим, що було результатом непоправних змін.
— Прощай, Лео, — шепотів Тео, відчуваючи, як його голос поглинає порожнеча. — Я буду пам’ятати тебе таким, яким ти був.
І з цими словами все навколо почало розпадатися, темрява ставала все глибшою.
Тео прокинувся. Він лежав на тому ж столі, під’єднаний до апарату, що все ще шипів і тріщав. Лікар стояв поруч, спостерігаючи за ним, з легким виразом сумніву на обличчі.
— Ти пережив. — його голос був спокійний, але Тео відчував у ньому не тільки професіоналізм, але й відтінок співчуття. — Але це не було тим, чого ти чекав.
Тео піднявся, відчуваючи, як його тіло вертається до реальності. Він розгублено подивився навколо, на систему моніторів, апарати, які продовжували працювати, і на лікаря, який спостерігав за ним із уважним поглядом.
— Я... я бачив його, — сказав Тео, його голос був ніби здавлений, як після важкого сну. — Він був там, але не був… справжнім. Я нічого не зміг змінити.
Лікар зітхнув.
— Іноді те, що змінено, вже неможливо повернути назад. Ваша спроба була неймовірно небезпечною. І результат був… не тим, що ви очікували. Але іноді важливо не те, чи можемо ми повернути втрачене, а те, чи зможемо жити далі.
Тео тихо кивнув, розуміючи, що його друг залишився в тій темряві, куди він не зміг проникнути. Але частина його залишилася у тому світі, і хоча він не зміг повернути все на місце, він мав нове розуміння.
— Я знаю, — сказав Тео, зітхаючи. — Я просто поважаю його пам’ять.
І в ту мить він вирішив, що, незважаючи на втрату, він має йти далі. Залишити те, що неможливо змінити, і рухатися вперед, з пам’яттю про друга, яка ніколи не зникне.
Тео повільно встав з ложа, відчуваючи, як важкі кроки обтяжують його тіло. Все навколо здавалося чужим, відстороненим, як якщо б світ, у якому він тепер перебував, не був його справжнім домом. Лікар відступив, дозволяючи йому час, щоб прийти до тями, і хоча його голос був спокійним, Тео відчував, що він приховує щось більше, ніж просто науковий інтерес.
