Зрада. Двічі в одну річку - Соломія Лісневська
Я стояла біля вікна, стискаючи пальцями холодне підвіконня, немов це могло утримати мене на поверхні, не дозволивши потонути у вирі думок. У кімнаті стояв задушливий запах його одеколону, той самий, який колись зводив мене з розуму. Тепер же кожен вдих був немов задушливий удар. Ігор стояв за спиною, і я відчувала його погляд, як опік. Усе, що було сказано за останні хвилини, повисло в повітрі, отруюючи його.
Я обернулася. Він стояв так близько, що мені довелося підняти очі, щоб зустрітися з ним поглядом. Ці очі... колись вони були моїм домом, моїм прихистком, але зараз... зараз вони були сповнені болю і каяття, які я не могла прийняти.
- Ти не розумієш, Інно, - його голос був тихим, але наповненим відчаєм. - Я не знаю, як жити без тебе. Усе це... усе це чортове життя без тебе - воно безглузде.
Його слова немов ножем розрізали повітря. Я намагалася тримати дистанцію, не піддаватися емоціям, але всередині мене щось із тріском ламалося. Любов до нього, така ж яскрава і жорстока, як багато років тому, спалахнула знову, пожираючи мої принципи, моє бажання триматися. Я ненавиділа себе за це, за те, що його дотики все ще могли пробудити в мені жінку, а не тільки поранену матір і змучену дружину.
Я не встигла схаменутися, як його руки обвили мою талію, притягнули ближче. Його дихання обпалювало мою шию, губи торкнулися шкіри, викликаючи по тілу тремтіння, яке я не могла придушити.
- Не треба, Ігоре... - я слабко заперечила, але голос зрадив мене, став надто м'яким, надто тихим.
Він чув моє "не треба", але все одно продовжував. Його губи ковзнули по моєму плечу, руки напружилися, стискаючи мене сильніше, немов він боявся, що я втечу. І я хотіла втекти. Хотіла кричати, щоб він зупинився, але замість цього мої власні руки зрадили мене. Я обвила його шию, притиснулася до нього, забувши про все на мить - про весь біль, зраду, борги, навіть про Катю. У цей момент був тільки він.
Ми злилися в поцілунку, сповненому гніву, болю і пристрасті, немов намагалися знищити одне одного, стерти все, що було між нами, і відродитися заново. Це не було ніжністю - це було відчайдушне бажання зламати цю стіну між нами хоча б на мить.
Він підняв мене на руки, і я відчула, як моя спина торкнулася прохолодної стіни. Я уткнулася обличчям йому в шию, вчепившись пальцями в його волосся, наче якщо відпущу, все зникне. Кожен його поцілунок був як удар, як покарання за всі наші помилки. Але я не могла зупинитися. Я не могла перестати хотіти його, навіть якщо це розривало мене зсередини. І все ж таки я відштовхнула його.
- Ігоре, - я вимовила хрипло, не дивлячись на нього. Він подивився на мене, знову простягнув руку, щоб торкнутися мого плеча, але я відсторонилася. - Це не змінить нічого. Ти не можеш просто повернутися в моє життя ось так.
Він завмер, а я різко відійшла від нього застьбуючи блузку. Серце билося занадто швидко, а повітря здавалося розрідженим.
- Що? - його голос пролунав здавлено, і я почула, як він теж поправив штани.
Я обернулася і подивилася на нього з болем, якого він, здається, все ще не розумів.
- Ти маєш піти, Ігор. Ти маєш піти зараз.
- Але... дитина... - він підійшов ближче, але я зробила крок назад.
- Я допоможу тобі з дитиною, - мій голос став твердішим, хоча всередині все тремтіло. - Я допоможу, бо не можу кинути його. Але тебе я більше не хочу бачити. Ти маєш піти.
Він зупинився, не вірячи в те, що чує. Я бачила це в його очах. Він думав, що все можна виправити, що це був наш шанс. Але для мене все закінчилося.
- Забирайся, Ігоре, - я прошепотіла, майже ридаючи від власного рішення, від того, як сильно я хотіла цього, але водночас ненавиділа себе за слабкість.
Він ще кілька секунд дивився на мене, а потім, не сказавши більше ні слова, почав збиратися. Просто я не вірила йому. Всі ці байки та казочки про Катю, про те яка вона тварюко. Я більше не вірила цієї людині. І більше ніколи не зможу повірити.
