Няня для дочки чемпіона - Тая Смоленська

Руслан натискає на старт, мотор агресивно бурчить. Мить і машина зривається з місця. Зі швидкістю мчить назад в місто. Вона підходить своєму власнику. Велика, хижа, дорога і чорна, як його душа. 
 
Я намагаюся не дивитися на чоловіка поруч, хоча раз у раз мимоволі кошуся на нього. Потайки спостерігаю за тим, як він з силою стискає кермо, як супиться, думаючи про щось своє. Він повністю зосереджений на дорозі, про мене немов зовсім забув. 
 
Я відвертаюсь до вікна. Неонові вивіски змінюють один одного і я намагаюся прикинути чи вб'юся я, якщо вискочу з машини прямо на ходу. 
 
Господи, яка ж я дурна! Ще й мамі збрехала, що з подругою на Чорне море відпочивати вирушила. Знала, що не відпустить так далеко та ще й з хлопцем. Вона мене сама ростила, батько залишив її ще до мого народження, і мама переживає як би я не повторила її долю. Саме тому щотижня вона читає мені нотації «не вір чоловікам, рано чи пізно вони можуть тобі зрадити», а ще поради в контрацепції дає і все в такому дусі, що шалено мене бдратувало. 
 
І ось єдиний раз матір не послухала і тепер урок на все життя буде! Вона навіть не дізнається де мене шукати. 
 
Від цього плакати захотілося сильніше. Насилу стримала гучні схлипи, пам'ятаючи про те що цей амбал не любить коли дівчата ревуть. У нього на обличчі жодної емоції не написано. Він немов бездушна машина. Цікаво, хто ж все таки цей Руслан Алмазов і звідки його Стас знає? 
 
- Документи з собою або в готелі залишилися? - раптово дивує мене питанням, коли зупиняється на червоний світлофора. 
 
Я різко повертаю до нього голову, зустрічаючись поглядами. А потім сильніше притискаю до грудей сумочку. І відразу ж до мене доходить який промах я зробила. 
 
- У готелі, - брешу я, але марно. 
 
Руслан одним рухом висмикує з моїх рук сумочку, не відриваючи погляду від моїх очей, висипає вміст мені на коліна. Туди летить мій паспорт, права і ще всякі жіночі дрібниці. 
 
Він красномовно дивиться на мене, але знахідкою задоволений. А я себе проклинаю. Він міг відвезти мене в готель, і там я неодмінно знайшла б допомогу. 
 
- Більше не бреши мені. Не кращу якість для дівчини, яку тільки що віддали мені за картковий виграш. 
 
Я відвертаюсь до вікна. 
 
- Не чую відповіді, - здригаюся від його різкого голосу. 
 
- Не буду брехати більше, - шепочу ледь чутно і знову відвертаюсь до вікна. 

Господи, цей чоловік справжній тиран і псих. Потрібно бігти. І відразу в аеропорт. Або краще в поліцію? 
 
Поки роздумую як вчинити ми під'їжджаємо до готелю. Я здивовано вигинаю брови. Я, якщо чесно, чекала що він відвезе мене на околицю, або в безлюдне місце. В крайньому випадку на квартиру. Але аж ніяк не в місце наповнене людьми, де в будь-який момент можуть щось запідозрити. І де нас буде чудово чутно через стіну. 
 
- Перш ніж ти вийдеш з машини, повинен тебе попередити щоб вела себе тихо. Мене тут знають, тебе ні. Я скажу що ти моя подружка яка напилася, якщо викинеш якийсь фінт. Зрозуміла мене? 
 
- Так, - тихо кажу я, але надія розгорається з новою силою. Потрібно лише підгадати момент і бажана свобода буде моєю.