Будь моєю назавжди - Вікторія Вецька

— Ілля, — тихо відповіла я, вирішивши, що поки ніхто не повинен знати про те, що Назар справжній батько моєї дитини.

— Чекай, який ще Ілля? — здивувався Макс.

— Мій чоловік.

— Все ж таки батько добився свого! Треба було мені нікуди не їхати, і тоді б все було добре, — почав звинувачувати себе Максим.

— Ти не винен в цьому, брате, все сталося так, як мало бути, — старалася запевнити його я.

— Та все ж це не правильно!

— Можливо, але вже нічого не зміниш. Передавай вітання Назару, а я піду, у мене ще справи, — мовила я, розуміючи, що зараз брат почне мене як завжди повчати.

— Бувай, сестричко, бережись там! — вигукнув він.

— Добре. Бувай!

Після цього я відхилила виклик і поклала телефон на стіл. Лягла на ліжко, дивлячись у стелю. «Моє життя приречене, але я сама зробила його таким, тож доведеться поки змиритися з цим, адже вирішити проблему буває важче, ніж її створити.»

Раптом я відчула різкий біль у животі, який дедалі посилювався. Я зателефонувала в швидку. Поки їхала швидка, я ходила по кімнаті, глибоко вдихаючи повітря. Біль був нестерпний. «Ще не вистачало втратити дитину. Але ти сама у цьому винна, якби ти поменше хвилювалася, було б все добре, а так...» — говорив мій внутрішній голос, який я старалася заспокоїти.

З кожною хвилиною біль ставав все нестерпнішим. Я відчувала, як напруга заповнювала кожну клітину мого тіла. Швидка приїхала швидше, ніж я сподівалася. Лікарі, побачивши мій стан, миттєво надали необхідну допомогу і відвезли мене до лікарні. Я лежала в машині швидкої допомоги, відчуваючи як серце гупало від страху і болю. «Будь ласка, дитинко, тримайся. Ми справимося з цим. Все буде добре,» — тихо повторювала я, намагаючись заспокоїти себе і майбутнє маля.