Право на другий шанс - Тая Смоленська

Я відчуваю як по щоках скочуються сльози. Напруга цього вечора дає про себе знати. А ще колишній чоловік страшно дратує. 
 
- Єдиний хто тут кричить - це ти, - рівним голосом виголошує він, різко видихаючи через рот. - І я допомогти тобі хочу, дурепа. Яка парадна? 
 
- Я не тут живу, - підтискають від досади губи, хвилинний емоційний сплеск проходить, тепер я набагато спокійніша. 
 
- І чому я не здивований? - хитає він головою і відпускає мене. 
 
Я, цокаючи підборами по тротуарній плитці, прямую до сусідньої висотки. Штовхаю двері в хол, киваю конс'єржці і підходжу до ліфта, не обертаючись. Тому що і так знаю, що Артем слідує за мною. 
 
У ліфті раптом стає тісно і душно. Дуже маленький простір для нас двох. У відображенні дзеркала на мене дивиться перелякана розпатлана жінка. Відвертаюся, не бажаючи зустрічатися поглядами з Артемом.                         
 
Я з побоюванням поглядаю на двері своєї квартири. Але Артема веду не туди. Благо зі мною ключі від квартири Вікторії. Вона залишила їх мені, щоб я пригледіла за її квітами і котом. Інакше не знаю що б робила. Посвячувати його в те, що у мене є дочка я не збираюся.
 
- Проходь, - запрошую Артема, в надії що він ненадовго. - Як бачиш, мене тут ніхто не чекає. Ніякого Весеніна, його охорони або ще кого-небудь. Тільки я і Сніжок. Мій кіт, - пояснюю, на запитальний погляд. 
                                                
- Відмінно, тоді ніхто не завадить тобі віддячити мені за порятунок, - нахабно посміхається він, проходячи в глиб квартири і оглядається так, ніби йому і в насправді цікаво як я живу.