Не рідні - Ольга Джокер

 - Ну так, звичайно, - нервово сміється вона в трубку. - Слухай, тут така справа ... У нас завтра чергова лабораторна робота по гістології та цитології, а Машка зовсім не розуміє матеріал! Я намагалася їй пояснити на перервах, але цього часу мало. Зовсім мало... 
 
 - Ближче до цілі, мала, у мене повно роботи. До чого ти ведеш? 
 
 - Я затримаюсь після занять і піду до неї в гуртожиток. Повернуся пізно. Якщо зможеш, то замов, будь ласка, собі доставку. 
 
 - Наскільки пізно? 
 
 - М-м, я не знаю, - починає нервувати Віта. - О десятій? 
 
 - Я можу забрати тебе після того, як позаймаєшся з подругою. 
 
 - О ні, не потрібно! Я таксі викличу. 
 
 - Одній небезпечно перебувати в місті в такий пізній час. 
 
 - Я не маленька! 
 
 - Ти не місцева. І дурненька. 
 
 - А ось це вже образливо, - обурюється Віта і трохи пізніше, спокійним голосом, додає: - Все буде добре, Кирило, я впораюся. Обіцяю. 
 
Вона кладе слухавку, а я задумливо дивлюся у вікно і розумію, що ні чорта їй не вірю. Щось тут нечисто. Подруга Маша, лабораторні, общага ... 
 
Прекрасно пам'ятаю, яка вакханалія може творитися в тісних кімнатках.

Як уявлю, що цим буде займатися Віта, аж зуби зводить. Але, з іншого боку, я не завжди зможу бути поруч, щоб захищати її від цього. 
 
Цікаво, скільки разів потрібно наступити на граблі, щоб до людини нарешті дійшло, що пора згортати свою пригодницьку діяльність? І скільки потрібно нервових клітин мені, щоб це спокійно пережити?