На зустріч любові - Софія Кривцова

Я миттєво завмерла, коли почула цей голос. Жіночий, холодний, майже металевий, але водночас пронизаний якоюсь зловісною впевненістю. Ігор різко відпустив мої руки, підійшов до дверей і зупинився, не відкриваючи їх.

— Хто там? — голос його звучав напружено, але без страху.

-Ти знаєш хто я,відчиняй,нам треба поговорити-відповіла незнайомка.

— У мене більше немає до тебе справ, — сказав Ігор, не рухаючись із місця.

-Це не твій вибір,-знову пролунав голос незнайомки,але він був значно тихішим і навіть жахаючим.

— Ігоре, хто це? — пошепки спитала я.

Він підняв руку, показуючи, щоб я мовчала. Але це лише більше мене лякало.

— Я більше не втручатимусь у твоє життя, — нарешті сказав він до дверей. — Ти отримаєш усе, що тобі треба. Але тільки подалі від мене.

— Від тебе це не залежить, — жіночий голос став гучнішим. — І, здається, ти забув, що ховаєш.

Раптом пролунав сильний стукіт у двері, від якого я здригнулася.

— Відчини, Ігоре, інакше я це зроблю сама, — сказала вона з явним викликом.

— Аліно, ти маєш сховатися, — сказав він, нарешті повертаючись до мене.

— Ні, — заперечила я, навіть не розуміючи, звідки взялася моя сміливість. — Я не збираюся ховатися від когось у моєму ж домі.

— Це не обговорюється, — голос Ігоря став різкішим, майже наказовим. — Сховайся в кімнаті.

Я вагалася, але його погляд був таким серйозним, що я зрозуміла — сперечатися марно. Врешті, я пішла дотспальні, залишивши двері трохи привідчиненими, щоб бачити, що відбуватиметься.

Я побачила, як Ігор важко видихнув і поклав руку на дверну ручку.

Ігор обережно відчинив двері. Перед ним стояла висока жінка у чорному пальті, її волосся було яскраво-руде і спускалося хвилями до плечей. Вона виглядала розкішно, але водночас у ній було щось лякаюче.

— Мені не потрібні твої обіцянки, — почала вона, проходячи до квартири, ніби це був її дім. — Мені потрібна правда.

— Я нічого тобі не винен, — відрізав Ігор, закриваючи за нею двері.

— Ти винен мені все, — сказала вона, підходячи ближче. — І я тут, щоб забрати своє.

— Чого ти хочеш? — його голос звучав холодно.

— Спершу? — вона кинула погляд у бік моєї спальні, і моє серце мало не вистрибнуло з грудей. — Дізнатися, хто ця дівчина.

Ігор став між нею і дверима спальні, повністю затуливши мене.

— Вона тут ні до чого, — сказав він твердо.

— Тоді я залишуся, — вона сіла на диван і схрестила руки. — І ми побачимо, як довго ти зможеш мовчати.

Ігор нічого не відповів, але я побачила, як він стиснув щелепи. Його мовчання було важчим за будь-які слова.

Жінка лише посміхнулася, та її посмішка була далекою від дружньої.

Я відчула, як мене охоплює тривога. Хто вона? Що їй потрібно? Але головне, що приховує Ігор?

І тоді вона сказала слова, які змусили мене застигнути на місці.

— Якщо ти не розкажеш їй правду, Ігоре, я зроблю це замість тебе.