Право на другий шанс - Тая Смоленська

Напевно, якщо б я була серйозно захоплена Матвієм, хвилювалася б так, немов від нашого побачення залежало життя всього людства. Хотіла б справити на нього хороше враження. Зачарувати. Боялася б його реакції на новину про свою вагітність, а після - довго ревіла б в подушку, звинувачуючи життя в несправедливості. 
 
Але Матвій в моїх очах був хорошим, добрим чоловіком. У міру симпатичним, розумним і харизматичним. Для когось він видався б ідеалом. Але іскри між нами не спостерігалося. Тому я не засмучусь навіть якщо він посеред вечері встане з місця і мовчки покине ресторан. 
 
Я виходжу з будівлі, де проходять курси дизайну, Матвій стоїть на ганку, розмовляє з якимось чоловіком. Побачивши мене, він швидко з ним прощається, не відриваючи від мене погляду. Я знаю що за розкладом у нього сьогодні немає занять. Але він тут. Швидше за все через мене. І мені незручно перед ним, що не можу виправдати його очікувань, відповісти взаємністю. 
 
- Полін, підвезти тебе до будинку? - як би ненароком цікавиться він, зупиняючись поруч. - Мороз сьогодні.                                                     
 
- Дякую, але я на машині, - стримано посміхаюся я і розумію, що ні на яку вечерю з ним йти не хочу. Потрібно покінчити з цим зараз. А то ще по-справжньому закохається, а я ображати його не хочу. 
 
Звичайно, не будь я дурепою, охомутала б цього красеня. У дитини повинен бути батько. А у жінки чоловік. Але зараз чомусь хочеться триматися від чоловіків подалі. Не готова я ще до того, щоб чужі руки торкалися до мене, а губи цілували. Занадто швидко це. Коли жінка за все життя пізнала лише одного чоловіка, зважитися лягти в ліжко з іншим вкрай складно.                            
 
- Полін, я тобі якщо набрид, то ти так і скажи, - раптово з серйозним виглядом виголошує він. - Я все зрозумію. Просто ми з тобою нікуди не просунулися. Ти і не відштовхуєш мене, і далі ніж звичайні прогулянки ні в яку заходити не хочеш.                                    
 
Не відштовхую, бо не вмію. Надто вже м'яка я. А варто було б змінитися.                       
 
Я розумію що тягнути нікуди. Потрібно все йому зараз сказати. До біса вечерю. 
 

- Матвію, я вагітна, - важко зітхаю я і спостерігаю як одна за одною емоції змінюються  на обличчі чоловіка. - Я недавно розлучилася, а тепер готуюся самостійно виховувати дитину. Саме тому у нас нічого не вийде. Не думаю, що тобі хочеться няньчитися з чужою дитиною, - розводжу руками і винувато дивлюся на нього.                                        

Матвій мовчить всього кілька миттєвостей.                      
 
- Що ж ... я спантеличений, однозначно, але ... справа в твоїй вагітності, або в тому, що я тобі абсолютно байдужий? - він схиляє голову на бік, пронизує мене своїм поглядом. Стає незатишно. 
 
- І те, і інше. Прости, занадто мало часу пройшло з розлучення, щоб мені захотілося почати нові стосунки.                             
 
- Добре. Але якщо знадобиться якась допомога, не соромся, телефонуй. Я не збираюся втрачати з тобою зв'язок. Ти гарна дівчина, Поліна. Такі не часто зустрічаються, - сумно посміхається він, а я відчуваю полегшення. І від того що зізналася нарешті, і від того що Матвій не в образі. І не збирається обривати наші дружні відносини. 
 
Все ж я звикла до того, що він частенько проводжає мене до будинку, звеселяючи мене кумедними розповідями з життя. 
 
- Гаразд, бувай, мені вже пора, - змахую долонею і йду в бік припаркованого на узбіччі позашляховика. 
 
По дорозі додому заїжджаю в супермаркет і купую три шоколадних торта. Потім поки паркуюся в підземному паркінгу думаю про те, що автомобіль швидше за все краще продати, а натомість купити щось дешевше в обслуговування. І щоб бензин так не жерло. На одній тільки машині можна розоритися. Шкода буде прощатися зі своєю ластівкою, але краще зробити це зараз, поки їй навіть року немає і ціна на неї не сильно впала. 
 
Я піднімаюся в ліфті на свій поверх і застигаю перед дверима, що вели до сусідню квартиру. Посміхаюся і тисну на дзвінок. 
 
Двері відкриває сонна Віка. Знову всю ніч десь пропадала, а тепер відсипається. Дивиться на мене затуманеним поглядом, потім переводить погляд на коробки з тортами в моїх руках, знову на мене. 
 
- Ні, ви тільки подивіться на цих мужиків! - обурюється вона. - В труси залізти завжди готові, але як тільки відповідальність з'являється, одразу в кущі.                      
 
Вона відходить в сторону, пропускаючи мене всередину. Я лише сміюся у відповідь і озираюся на всі боки. Скоро почнемо ремонт в її квартирі і нарешті позбудемося рожевого жаху. 
 
- Він нічого мені не винен, Віка. Але насправді, повинна віддати йому належне, в кущі він не втік. Навпаки, сказав, якщо щось знадобиться то можу сміливо його набирати. 
 
- Це він з ввічливості, - невдоволено бубонить вона.                               
 
- А по мені, так він був серйозним. Де в тебе ніж? Зроби чайку і запускай чергову мелодраму. Я збираюся прикінчити мінімум один торт.