Няня для дочки чемпіона - Тая Смоленська

— Купила все, що мені потрібно, — пояснюю я.

Алмазов потягнувся в кишеню за телефоном. Не відриваючись від кави розблокував його і розгорнув якийсь додаток.

— Ти витратила трохи менше трьох штук, — чи то обвинувачення, чи то питання.

У мене щоки спалахнули, коли він цю суму озвучив. Може, він не знає, скільки тут одяг коштує, й не очікував, що я так багато витрачу?

— Там був розпродаж старої колекції, — ковтаю слину й дивлюся на нього винувато. — Я намагалася найдешевше вибирати.

Руслан важко зітхає.

— Вас, баб, не зрозуміти, — він відкидається на спинку стільця, ковзає по мені допитливим поглядом. — Одній скільки не дай — мало, інша ж пішла з безлімітною карткою й придбала… — він виразно дивиться на паперовий пакет, який висить на спинці мого стільця, — … одну ганчірочку?

— Сукню, футболку, джинси й… білизну, — уточнюю я, дивлячись на нього з викликом.

— Забагато якось, — ятрить він, посміхаючись. — Не варто було соромитися, це був подарунок від щирого серця, відпрацьовувати нічого не довелося б.

Знову ці його жарти й натяки, від яких гидко стає.

— Мені здавалося, ми вже з’ясували все з цього приводу, — не можу утримати злість у собі.

— Не кусайся, маленька. Бути милою тобі більше личить, — відверто з мене насміхається він.

На щастя, у цю мить до нас підходить офіціант і ми з Русланом знову занурюємося в мовчання. Неквапливо їмо, розглядаючи нечисленних людей.

А потім Руслану приходить повідомлення і він, немов чекав саме цього сигналу, різко почав збиратися.

— Йдемо, й так засиділися, — він кинув на столик кілька купюр, перехопив у мене пакет із покупками.

Я задріботіла слідом.

Руслан кудись поспішав. Якщо сюди ми дісталися неквапливим кроком, то назад практично летіли.

— Щось сталося? — його нервозність передалася й мені. — Ярослав не може впоратися з Кірою?

— Так, — недбале й коротке.

Повертаючись у номер, я очікувала, що нас зустріне гучний дитячий плач, але в номері було тихо. Ярослав читав журнал, сидячи в кріслі, малечі у вітальні не було.

Я відразу ж попрямувала в кімнату, яку ми з нею займали.

Кіра мило сопіла із соскою в роті. Які ж ці немовлята милі. Можна ось так годинами стояти й спостерігати за сплячою малечею.

Переконавшись, що з нею все гаразд, я несміливо виходжу до чоловіків. За моєї появи вони різко замовкають, кидаючи на мене боязкі погляди. І я розумію, що зараз мова йшла про те, що мені не належить знати.

— Хотіла уточнити, о котрій ви годували Кіру, Ярославе.

Моє офіційне звернення його явно тішить.

— Пів години тому. Не турбуйся, у мене синові вісім місяців і я дещо тямлю в цих справах.

— О, тішить, що тут є хоча б одна досвідчена людина, — повертаю йому усмішку. — Гаразд, я тоді піду.

Поки Кіра спить, я розпаковую одяг, приміряю, кручуся перед дзеркалом. Усе сіло чудово. Але варто згадати, скільки грошей було на них витрачено, стає недобре.

Це біле плаття навіть одягнути страшно. Раптом забрудню?

Решта дня минає спокійно, а ось вночі я повною мірою починаю розуміти, як це складно бути матір’ю.

Кіра плакала, не припиняючи. Нічого не допомагало. Ні пісеньки, ні соска, ні мої вмовляння. Я качала її на руках, але заспокоїти не вдавалося.

— Нумо, тихіше, маленька, — прошу її вже крізь свої сльози. Торкаюся губами крихітного чола й застигаю. У малечі, здається, температура. Тільки цього бракувало!

Я роблю кілька квапливих кроків до дверей із дитиною на руках, як двері відчиняються й на порозі з’являється незадоволений і скуйовджений Руслан.

Він примружується, розглядаючи мене. Він в самих боксерах, що мене страшенно бентежить. На його ребрах червоніють синці, я відводжу погляд, розтуляю рот, щоб повідомити про температуру у його доньки, але він мене випереджає:

— Що відбувається? Чому вона плаче й чому ти досі її не заспокоїла? — це запитання звучать із претензією.

Я різко підкидаю підборіддя. Від плачу Кіри вуха закладає. Але це ніщо в порівнянні з хвилюванням, що відчуваю зараз за неї.

— Вона… — я ковтаю слину, — у Кіри температура. Я не знаю, що робити, Руслане. Я ж не медпрацівник. Її потрібно показати педіатру. Виклич швидку, або таксі, я не знаю, як це тут працює.

— Температура? — у його погляді простежується тривога.

— Так, — похитую на руках дитину. Вона так надривається. Мені її шкода до неможливості. Сама насилу тримаюся, щоб не заревіти. — Нам, напевно, варто взяти документи, страховку й поїхати в клініку. Раптом щось серйозне, Руслане?

Алмазов запускає п’ятірню у волосся, стискає щелепи. Відчуття, ніби всередині нього в цю мить відбувається боротьба. Але в мене немає часу аналізувати це, у мене на руках немовля з температурою, і я поняття не маю, що робити в таких випадках.