Зрада. Двічі в одну річку - Соломія Лісневська

- Я з тобою просто хочу бути. 

- Я що, біля спідниці твоєї повинен бовтатися? Чи ти мамою моєю заробила? Так моя, слава Богу, жива! Усе, досить накручувати себе! 

Ці слова, як удар по обличчю. Я здригаюся. Накручую? Я? Хіба я не бачу, що наш шлюб руйнується? Хіба я не відчуваю цього? Його відсутність, його холодність - це все не моя уява. Але Ігор продовжує ігнорувати це, заперечує реальність, у якій ми більше не разом. Не в унісон. 

- Ти більше не спиш зі мною. Ти навіть не намагаєшся бути поруч. Ти більше не кохаєш мене, правда? - мої слова звучать як вирок. У цей момент я розумію, що вимовляю те, чого боялася найбільше. Істина. Вона нависає над нами, як темна хмара, готова вибухнути бурею.

Він піднімається з місця, нарешті глянувши мені прямо в очі. У його погляді - втома і роздратування. Але я хочу бачити щось інше. Хочу побачити біль, жаль, що завгодно, аби підтвердити, що він ще щось до мене відчуває. Де колишній спалах злості, сказу, дикості. Нічого немає. 

- Інно, - його голос звучить тихо, занадто тихо. - Припини.

Припини? Як можна припинити любити? Як можна припинити намагатися врятувати те, що руйнується просто на очах?

- Я хочу знати правду, Ігоре. Ти кохаєш мене чи ні? - мій голос розривається на високій ноті, я відчуваю, як сльози підступають до очей, але не можу дозволити їм вийти.

Він мовчить. Ця тиша оглушує мене сильніше за будь-які слова.

- Відповідай мені! - я практично кричу.

- Я не знаю, Інно, - його голос нарешті розриває тишу. Ці три слова, такі прості й такі жахливі, звучать, як останній удар у серце. Я дивлюся на нього і розумію, що це кінець. Або майже кінець. - Не знаю, чого ти хочеш від мене! Я маю як папуга повторювати, що кохаю тебе? Так я не герой серіалу. 

Він розвертається і йде до дверей, але перш ніж вийти, тихо вимовляє:  

- Я піду спати у вітальню.