Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Запитую сама себе: чи я могла б кохати когось так, без жодної надії на взаємність? Може, так, а може, ні.
— Про що ви задумались, Славо? Боюсь, що не дослухаєте уважно оповідання про мою дівчину.
Усміхаюсь чемно:
— Можливо, що воно буде для мене не нове…
— Все одно ви послухайте. Я не говоритиму про її зовнішність, бо, по-перше, мені здається, що ви її трохи знаєте, а по-друге, як закоханий, я повинен змалювати її в таких барвах, що викличу у вас сумнів, чи існують взагалі такі істоти. Слухайте уважно. Моя дівчина молода. Це слово не потребує пояснення, але вам я повинен пояснити. Її молодість виявляється в тому, як вона сміється, як рухає головою, плечима, як обминає людей серед натовпу, в лініях її шиї, в повороті голови, яким заперечує думки іншого.
Сердега трохи перебільшив, бо ці всі прикмети навряд чи можна було зосередити в моїй сестрі. Та, може, ми занадто близькі, і через те я, мабуть, добре її не бачу. Мені здається, що починаю підсвистувати.
Север виразно дивиться на мене. Так, по-дурному, стоїмо мовчки віч-на-віч. Нарешті він, повернувшись, пускається вперед, ніби втікаючи від мене. Я наздоганяю.
— Розповідайте далі, пане докторе…
— Для моєї дівчини майже нічого немає неможливого. Вона простує крізь життя з високо піднесеною головою. Вітер грає її волоссям. Я чую її спів.
Тут я не могла утриматись від сміху.
— Чого ви смієтесь?
— Бо… бо… особа, про яку ви розповідаєте, ніколи не співає, хоч має музичний слух.
— Так! — почав начеб гратися мною. — Чи справді? А часом ви не переплутали особи?
Я почервоніла. Мені стало дуже неприємно. Я сама помітила, що від якогось часу почало зникати його захоплення Нелею, і тому ця родова упевненість могла виглядати надто позбавленою смаку. Мені хотілося звести балачку на щось зовсім інше.
— Дивіться… дивіться… якими сувоями пливе мряка. Може, звідти взяла свій початок легенда про русалок?
Мажарин з чемності приглядається до мряки, а потім запитує:
— Вас, бачу, не цікавить розповідь про мою дівчину?
— Ні, я радо слухаю вас.
Глянув на мене спідлоба, мов не вірив моїм словам.
— Про неї можна багато розповідати… Коли я познайомився з нею, якось так склалось, що я почував себе дуже незатишно. Почував, ніби вузько стає навколо мене. Вам знайоме почуття, коли здається, що життєвий простір, навіть повітря, звужується?.. Звужується так, що виникає враження: ще трохи — і ви задушитесь. І коли я задихався у своїй келії… раптово ввійшла дівчина, широко розчинила вікна моєї в'язниці — і передо мною постав прекрасний, барвистий світ. Скажіть, чи можна не почувати глибокої, безмежної вдячності до такого створіння?
Мовчу. Це мусить бути особлива приємність, своєрідне задоволення — комусь приносити стільки радості. Маю вже вісімнадцять літ, але не пригадую, щоб я могла стати для когось джерелом такої радості.
— Чого ви знову задумались, Славо?
— Думаю над тим, чи ваша дівчина з наших сторін.
— Ви повинні її знати, Славо. Я так докладно описав вам прикмети, що зовсім неважко розгадати.
— А проте мені важко…
— Коли б не так темно, я показав би вам її фотографію.
Досі я сприймала його слова напівжартом. Була навіть така хвилина, коли мені здалося, що його слова в якійсь мірі мають відношення (боже, як це було зухвало!) до мене. Але тепер, коли він згадав про фотографію, серце в мене зовсім упало.
Ні мого, ні Нелиного фото в нього не могло бути. Мені стало так цікаво дізнатися, хто та вибрана, або хоч глянути на її фото, відразу ж запропонувала:
— Повертаймося. У світлі ліхтаря я зможу добре бачити.
Мажарин завагався:
— Ні. Я не хочу показувати вам своєї дівчини під ліхтарем. Ходімо далі! Бачите там світло? Під вікном чужої хати я її вам покажу…
— Так не хочу. Ви покажіть її мені зараз. Тут досить ясно, щоб побачити хоч контури обличчя.
— Вже? Таки тут?
— Вже тут! — повторила з упертістю, яка мені самій здавалась дикою.
— Добре. Тільки станьмо проти місяця…
Він посунув руки до кишені піджака, а серце моє зовсім ошаліло. Спочатку, з остраху, ніби зупинилося, потім закалаталось так, що я задихалась.
— Дивіться! — Він підсунув мені перед очі якийсь чорний предмет, надто малий для фото. Я тільки хотіла сказати, що нічого не бачу, як побачила… дзеркальце. Жарт, здавалось мені, вийшов досить примітивний.
— Не хочете, Славо, подивитись на мою дівчину? — запитав м'яко, і рука його оповила мої плечі. І за мить — не можу досі точно передати — я відчула, що це таки не жарт. Це не могло бути жартом, бо в його обіймах я вся тонула, падала в безвість стрімголов.
— Моя маленька… Моє золото…
І так знічев'я все, про що хвилину тому не сміла й подумати, раптом стало природним, чимось, що не могло не статись. Тепер мені здавалось, що наше кохання почалося ще з першої нашої зустрічі, хоч вона й не була надто милою.
Природним тепер в моїх очах було, що цей набагато старший за мене чоловік, хоч і називає мене маленькою, шукає захисту в моїх обіймах. Природним здавалося навіть те, що наше кохання виявилося вночі, на чистому полі. Север не спитав мене того вечора, чи я кохаю його, і я була невимовно йому вдячна за делікатність. Адже вся моя поведінка кричала про безумовне захоплення ним.
Не умовлялись ми також про те, щоб тримати нашу змову в таємниці, бо й це само собою розумілось.
Ми ще довго блукали полями, потім сиділи на його піджаку, розстеленому на траві, і, мені на сором, він перший нагадав, що треба повертатись додому:
— Пізня година… Що ти скажеш мамі?
— Скажу, що я була з вами…
— Не говори мені «ви».
Засоромлена, я сховала обличчя в зморшку його рукава.
— Для мене «ви» чи «ти» майже все одно… Але хай буде так, як ти хочеш… Хоч це байдуже… Правда?
Ми йшли, обійнявшись, ніби сновиди.
Дома ніхто мені не докоряв, що я задовго була на прогулянці. Тільки Неля подивилась на мене своїми прекрасними очима і спитала довірливо:
— Що сталось, ти якась така інша?..
Замість відповіді я кинулась їй на шию і почала палко, до нестями цілувати.
Чи цілувала я Нелю, мою сестру? Не знаю. Не знаю теж, як Неля зрозуміла мої поцілунки, але я була безмежно вдячна, що вже не потребую заздрити їй.
Вночі не могла заснути. Я ще й ще раз (але тепер куди сильніше) переживала кожне його
