Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— Чого ти така худа? — запитав мене якось Безбородько. — Закохана, чи що?
Червонію, і то добре, що можу ще в такий момент почервоніти.
* * *
Настали ясні, місячні ночі. Ми умовилися з Нелею не запалювати в нашій кімнаті звечора світла. Навмисно з великим грюкотом відчиняю вікно нашої кімнати. За хвилину сусіднє теж відчиняється.
— Добрий вечір!
— Добрий вечір, докторе.
— Хочу піти і попросити вашу мамцю, аби дозволила мені трохи погуляти з вами. Не маєте нічого проти?
— Я дуже радо пройдуся, докторе… — в думці додаю «з вами».
Дома не мають нічого проти моєї прогулянки з нашим постояльцем. Трохи посміхаються, що йому забаглося якраз мого товариства.
— Підемо на ту стежку за млином?
— Тепер? — дивуюся. — Тож уже досить пізно.
Ідемо мовчки. Мені здається, що почати розмову мусив би він. Пам'ятаю ще слабо, про що просила мене Оксана, але почати таку розмову не наважуюсь. Це по-перше. По-друге, я зовсім не зацікавлена в тому, щоб Оксану познайомити з ним. Не бачу місця для Оксани тепер, коли минаємо останні будиночки передмістя, наближаємось до обріїв срібних піль, а над нами і в нас стільки місячного сяйва.
Повертаю голову до Севера і бачу його трохи засмучене лице. Місяць світить так, що можна помітити темні, миготливі тіні на його обличчі. Може, і я мусила б мовчати, але натомість кажу:
— Ви в поганому настрої, докторе?
Про причину не насмілююсь питати. Сподіваюсь чомусь, що заперечить.
— Не так у поганому, як у важкому. Дістав сьогодні неприємного листа.
Не знаю, що на це сказати. Чомусь мені здається, що його похмура вдача ніби заздалегідь відгонить від нього будь-які глибші турботи.
Аж тепер по-справжньому усвідомлюю, що ми в дійсності чужі одне одному. Що я знаю про ясні і темні справи в його світі?
Хвилина, що допіру так збурила мою кров, плине далеко, далеко, разом з мрякою, що знімається понад лісом. Тепер можу говорити вже про Оксану. Чесно кажучи, не можу цього зробити, не відчуваючи уколу в саме серце, але, може, так і добре:
— Скажіть мені, докторе, які дівчата вам до вподоби?
Мажарин сміється беззвучно, а потім запитує зненацька:
— Скільки вам років, Славо?
Вдаю ображену:
— Ви вважаєте, що зі мною не слід серйозно розмовляти? У всякому разі, маю зрілість, виписану на папері.
— Правда, я якось забув про це, — відказує нещиро. — Але ж бо, Славо, мені стало сумно від вашого запитання. Дівчина, яка сама хоче подобатись, не випитує, а випробовує…
Звідкись виникає в мене сухий, глумливий сміх:
— А ви хіба припускаєте, що я могла захотіти вам подобатись? Так, докторе?
Мажарин бере мене за лікоть і безцеремонно притискає до себе. Деякий час не можемо потрапити в ногу, а потім маршируємо, як треба.
— Ні, я цього ніколи не припускав, бо тоді… ви мусили б в якійсь мірі подобатись і мені… А це майже неможливе.
— Чому? — виривається в мене дурне запитання.
— «Чому»? Може, тому, що я кохаю іншу…
— О, — вихоплюється необережно в мене. Тепер, щоб рятувати свою гідність, уже мушу заговорити про Оксану. — О, то зле, що ви зайняті. Я власне… як це вам сказати… я… мене… просив хтось… щоб я познайомила його з вами… Одна дівчина… І вона буде тепер розчарована. Виходить на моє…
Мажарин споважнів.
— Я вас не розумію, Славо…
— Бо я припускала, що ви вже маєте когось.
Цей вислів здається мені незвичайно грубим.
— Ви добре припускали, але все одно опишіть мені дівчину, яка зацікавилась мною.
— Ох, це так тяжко, пане докторе! Я краще вас познайомлю з нею!
Бере мене за руку і стримує, ніби я вже хочу виконати свою погрозу.
— Ні, дайте спокій, Славо, це зовсім недоцільно! Я вас прошу змалювати її мені. Хіба в школі не доводилось вам на основі якоїсь лектури розповідати про героя роману?
— Так, але то було на основі літератури.
— Ви ж сказали, що життя цікавіше від літератури.
Побита таким аргументом, малюю йому Оксану, як умію, і щойно тепер переконуюся, що в школі нас не навчили висловлювати свої думки, бо коли б мої слова записав стенограф, то своїм стилем вони нагадували б вправу дівчини з четвертого класу початкової школи.
— Моя приятелька має вісімнадцять років і є елегантна…
— Го-го-го… — сміється він. — Вісімнадцять років і елегантна? Дівчата, звичайно, у такому віці не багато звертають уваги на свою зовнішність. І слушно. Що ж далі?
— Середнього росту і майже струнка.
Скривився.
— Має чудове каштанове волосся…
— І не кажіть. Коли ми не можемо визначити — чорне волосся чи ясне, тоді вигадуємо для нього назву «каштанове». Та в дійсності каштанок між жінками небагато. Але я хотів би щось знати про її характер.
— Вона весела, не любить, щоб їй перечили. І любить, щоб про неї добре думали люди.
— І ще що?
— Вона має сині очі і…
Мажарин посміхається поблажливо:
— Досить, панно Славо. Вже бачу, що вона не може мені подобатись. Тепер послухайте про мою дівчину, яку я сам собі знайшов. Насамперед мушу розповісти вам, за яких обставин я пізнав її. Уявіть собі, приїжджаю до чужого міста, де не маю знайомих, крім одного товариша по університету, з яким я ніколи не дружив. До цього ж признаюсь вам, що в житті я трохи безпорадний. Спочатку я примістився в шпиталі, але мені скоро дали відчути, що мусив би підшукати собі мешкання у місті. Згадавши студентські роки, я просто здригнувся від думки, що доведеться звертатися до посередників, оглядати чужі, часто огидні приміщення, боротися за теплу воду, за доступ до кухні та ванни, за суботні порядки тощо… але допоміг мені випадок. Товариш, про якого я згадував, рекомендував мені кімнату при одній родині, де недавно відійшов батько (назавжди буду вдячною докторові Мажаринові за те гарне, делікатне слово «відійшов», замість «помер»), і шістьом жінкам у тому домі без чоловіка було якось ніяково.
І знову починає розповідати про Нелю. Власне, трохи соромно за нього: невже він не помічає, що моя сестра навіть у той бік
