Знедолені - Віктор Гюго

став дорослим чоловіком. Нужда, повторюємо, пішла йому на користь. Бідність у роки юності знаменна тим, що вона навертає волю до боротьби, а душу — до високих устремлінь. Бідність оголює матеріальний підспідок життя в усій його непривабливості, і тоді виникає непереборний потяг до життя ідеального; багатий юнак має безліч розваг, блискучих і водночас грубих: кінські перегони, полювання, карти, розкішні обіди і таке інше. Подібні розваги задовольняють ниці потреби душі на шкоду її шляхетним пориванням. А бідному юнакові доводиться тяжкою працею заробляти собі на прожиток, і коли він погамує голод, йому не лишається більш нічого, як мріяти. Він ходить на безкоштовні вистави, які дає Бог; він споглядає небо й світила, милується квітами та дітьми. Він мріє і почуває себе великим; але мрії несуть його далі, і в ньому пробуджується співчуття. Він забуває про себе і жаліє ближнього. Почуваючи себе володарем незліченних духовних скарбів, він жаліє тих, хто володіє незліченними матеріальними статками. До того ж юний і в убогості не вбогий. Перший-ліпший молодий хлопець, хай який він бідний, своїм здоров’ям, силою, жвавістю, своєю гарячою кров’ю, яка стугонить у жилах, своїми рум’яними щоками, рожевими устами, білими зубами і свіжим диханням завжди викличе заздрість у старого, навіть коли той імператор! Отож убогий юнак живе, продираючись крізь терня і ступаючи по багнюці, зате головою він торкається осяйного неба. І дякує Богові за те, що той нагородив його двома скарбами, яких не мають люди багаті: працею, що робить його вільним, і думкою, завдяки якій він піднісся духом.

Отаке сталося й з Маріусом. Він аж надто був схильний до споглядання та мрій. Домігшись певного заробітку, він на цьому й заспокоївся, бо йому подобалось бути бідним. Він уникав роботи, щоб мати більше часу на роздуми. Іноді він мріяв цілими днями, поринувши в німий екстаз внутрішнього осяяння. Він навіть поставив собі за мету віддавати якомога менше часу праці заради матеріальної вигоди і якомога більше — задля духовної. Отож усупереч тому, що думав про нього старий Жільнорман, Маріус зовсім не займався судовою практикою — хоч і мав звання адвоката. Знатися зі стряпчими, штовхатися в судах, шукати собі клієнтів — яка нудьга! Він не бачив ніяких підстав міняти свій спосіб життя. Скромна праця в книготоргівлі, що забирала в нього так мало часу і давала засоби до прожитку, цілком задовольняла його.

Один із книгарів, на яких він працював, здається, пан Мажімель, запропонував Маріусові постійну роботу, помешкання й півтори тисячі франків платні на рік. Мати пристойне помешкання і півтори тисячі франків! Це, звичайно, непогано. Але втратити свободу! Піти в найми і зробитися ніби літературним прикажчиком! Маріус вирішив, що, здобувши в такий спосіб добробут, він утратить гідність, й відмовився від пропозиції.

Він жив одинцем. Через свою схильність до усамітнення й через те, що його налякали, він так і не увійшов у гурток Анжольраса. Вони лишилися добрими приятелями — і тільки. Маріус мав двох друзів: Курфейрака і Мабефа. Він дуже прихилився до старого. Адже завдяки йому він узнав свого батька і зовсім іншими очима подивився на світ. «Він зняв з моїх очей полуду», — казав Маріус.

Звичайно, церковний староста зіграв у житті юнака вирішальну роль. Правда, він послужив тільки сліпим знаряддям провидіння. Він просвітив Маріуса волею випадку, не усвідомлюючи цього, як ото свічка, що її вносять до кімнати. Причому старий Мабеф був саме свічкою, а не тим, хто вносить її.

Що ж до внутрішнього перетворення, яке сталося з Маріусом, то Мабеф був нездатний ні зрозуміти його, ні сприяти йому, ні керувати ним.

Ми ще зустрінемося зі старим Мабефом, а тому не зайве буде розповісти про нього трохи докладніше.

3. Пан Мабеф

Того дня, коли старий Мабеф сказав Маріусові: «Я, звичайно, шаную політичні переконання», — він висловив те, що думав. Цілком байдужий до політики, він ладен був схвалювати які завгодно погляди, аби тільки йому дали спокій. Мабеф захоплювався рослинами, а особливо — книжками. Як і всі його сучасники, він носив ярлик із закінченням іст, але Мабеф не був ні роялістом, ні бонапартистом, ні анархістом — він був букіністом.

Він не міг зрозуміти, чому люди ненавидять одне одного через такі дурниці, як хартія, демократія, монархія, республіка і таке інше, коли на цьому світі існує стільки всяких мохів, трав і кущів, якими можна милуватися, і стільки книг, що їх можна гортати. Водночас Мабеф намагався приносити користь людям: книголюбство не заважало йому читати, а захоплення ботанікою — займатися садівництвом. Коли він познайомився з полковником Понмерсі, то їх зблизила спільна пристрасть. Полковник провадив досліди з квітами, а пан Мабеф — із плодами. Йому пощастило вивести сорт груш, не менш соковитих, ніж сен-жерменські. Він ходив до церкви — не так із побожності, як тому, що, маючи лагідну вдачу, любив людей; проте він не любив галасу — а тільки в храмі Божому збирався мовчазний натовп. Вважаючи за свій обов’язок посісти якесь суспільне становище, Мабеф обрав для себе роль церковного старости. Йому ніколи не довелося любити жінку сильніше, ніж цибулину рідкісного тюльпана, а чоловіка — сильніше, ніж ельзевірське видання старовинної книги. Йому вже давно минуло шістдесят, коли хтось запитав у нього: «Ви хіба ніколи не були одружений?» — «Щось не пригадую», — відповів він. Коли іноді він вигукував (а з ким цього не буває?): «О, якби я був багатий!» — то в таку хвилину він не розглядав у лорнет вродливу дівчину, як пан Жільнорман, а милувався рідкісним фоліантом. Він жив сам зі старою служницею. Він трохи страждав від подагри, і, коли спав, його старі скоцюрблені пальці випинались горбочками під простирадлом. Він написав і видав книжку «Флора околиць Котере» з кольоровими ілюстраціями, кліше від яких зберігав у себе. Це видання цінувалося досить високо, і Мабеф сам продавав його. Двічі-тричі на день у квартирі на вулиці Мезьєр, де він жив, лунав дзвінок покупців. Він виторговував на цьому близько двох тисяч франків на рік, чим, власне, й обмежувалися його прибутки. При всій своїй бідності, він спромігся, довгий час відмовляючи собі в найнеобхіднішому, зібрати дорогоцінну колекцію рідкісних видань у всіх літературних жанрах. Він виходив із дому не інакше як із книжкою під пахвою і часто повертався з двома. Єдиною окрасою чотирьох кімнаток на першому поверсі, що, разом з невеликим садочком, складали його помешкання, були оправлені в рами гербарії та гравюри старих майстрів. На один вигляд шаблі або рушниці, у нього