Знедолені - Віктор Гюго
У Маріуса було два костюми: старий — «для буденного вжитку», і новий — «на свято». Обидва чорного кольору. Він мав три сорочки: одну на собі, другу в комоді, третю у пралі. Але вони в нього майже завжди були подерті, і йому доводилося застібати сюртук до самого підборіддя.
Щоб досягти такого достатку, Маріусові знадобилися роки. То були тяжкі роки, протягом яких він викручувався, як міг, уникаючи тільки одного: робити борги. Він ставив собі за заслугу, що ніколи нікому не заборгував жодного су. Для Маріуса борг був початком поневолення. Щоб не позичати гроші, він часто нічого не їв і сидів голодний цілими днями. Відчуваючи, що одна крайність чіпляється за іншу, і що падіння матеріального добробуту може призвести до падіння морального, він ревно оберігав свою честь.
Крім батькового імені, в серці Маріуса закарбувалося й друге — ім’я Тенардьє. Маріус із глибокою шанобою думав про того безстрашного сержанта, що врятував полковника під ядрами й кулями Ватерлоо. Згадуючи батька, він ніколи не забував згадати і Тенардьє. Це був своєрідний культ із двома вівтарями, більшим — для полковника, і меншим — для сержанта. У Монфермеї Маріус довідався про те, що невдаха-корчмар збанкрутував і розорився. Після того він доклав нечуваних зусиль, щоб натрапити на його слід, але Тенардьє зник, провалившись у похмуру безодню вбогості. Маріус обнишпорив усі околиці Монфермея, він побував у Шелі, в Бонді, в Гурне, в Ножані, в Ланьї. Протягом трьох років провадив він пошуки, витрачаючи на них усі свої вбогі заощадження. Ніхто не міг сказати йому щось певне про Тенардьє. Ходили чутки, ніби той виїхав у якісь чужі краї. Шукали злощасного корчмаря й кредитори — правда, з меншою любов’ю, ніж Маріус, але з не меншим завзяттям. Проте й вони не змогли знайти його. Маріус ладен був звинувачувати себе за невдачу своїх пошуків. Він вважав справою честі сплатити цей єдиний борг, що залишив йому полковник. «Як же так? — думав він. — Адже зумів Тенардьє знайти мого батька, коли той лежав смертельно поранений у диму й під градом картечі, винести його на спині з поля битви! То невже я не зможу розшукати бідолаху в темряві, де він конає, й у свою чергу врятувати йому життя? О, я знайду його!» Щоб відшукати Тенардьє, Маріус дав би відтяти собі руку, а щоб витягти його зі злиднів, він віддав би всю свою кров. Побачитися з Тенардьє і сказати йому: «Ви не знаєте мене, зате я вас знаю! Розпоряджайтеся мною!» — було найсолодшою і найпалкішою мрією Маріуса.
2. Маріус змужнів
У ту пору Маріусові виповнилося двадцять. Минуло вже три роки відтоді, як він покинув дім свого діда. У їхніх взаєминах не відбулося змін: ні той, ні той не робив спроби до замирення, не шукав зустрічі. Та й навіщо зустрічатися? Щоб знову зчепитися? Якщо Маріус був твердий, мов бронза, то старий Жільнорман був міцний, як залізо.
Але даремно Маріус думав, ніби старий Жільнорман ніколи його не любив, ніби цей грубий, різкий і насмішкуватий дід, який повсякчас сварився, кричав, буянив і замахувався ціпком, відчував до нього хіба тільки зовсім неглибоку прихильність. Маріус помилявся. Є батьки, що не люблять дітей; але не існує діда, який би не обожествляв свого онука. Правда, Жільнорман любив Маріуса по-своєму, вдаючись до штурханів і навіть ляпасів; та коли юнак пішов із дому, він відчув у серці чорну порожнечу. Він поставив вимогу, щоб при ньому більш не згадували про онука, і в глибині душі жалкував, що його наказ так суворо виконується. Спочатку він сподівався, що цей бонапартист, якобінець і терорист повернеться. Та минали тижні, місяці, роки, а «кровопивця», на превеликий розпач старого Жільнормана, не з’являвся. «Але ж я не міг не вигнати його, — думав дід і запитував себе: — А якби це сталося тепер, чи вчинив би я так само?» Його гордість відповідала: «Так», але стара голова, якою він сумно хитав, відповідала: «Ні». Іноді він зовсім занепадав духом. Йому бракувало Маріуса. Старі люди потребують любові, як рослини потребують сонця. Жільнорман страждав. Він ніколи не розпитував про Маріуса, але думав про нього завжди. Він усе ще був веселим і буйним, але веселість його стала якоюсь судорожною, вона мов пробивалася крізь біль і гнів, а його буйні вихватки завжди кінчалися нападами глибокого смутку.
«О, якби він повернувся, ну й урізав би я йому ляпаса» — іноді казав Жільнорман. Щодо тітки, то вона зі своїм убогим розумом просто була нездатна сильно любити, тому Маріус незабаром перетворився для неї на невиразну тінь, і вона стала цікавитися ним менше, ніж котом або папугою, який у неї, звичайно, був.
Страждання Жільнормана тільки посилювалися через те, він приховував їх у собі. Коли хто-небудь, бажаючи догодити йому, недоречно запитував: «Ну як там ваш онук?» — старий буржуа відповідав, або зітхаючи, якщо його точив сум, або даючи щигля по манжеті, якщо хотів здаватися веселим: «Пан барон Понмерсі сутяжничає в якійсь дірі».
Поки старий мучився, Маріус був задоволений із себе. Як буває з кожним, у кого добре серце, злигодні життя стерли гіркоту образи. Він згадував про Жільнормана з лагідним почуттям, але твердо вирішив нічого не брати від чоловіка, який «несправедливо ставився» до його батька. Він навіть радів, що стільки вистраждав і страждає досі. Це була ніби покута за батька. Та й що таке його злигодні порівняно з героїчним життям полковника? І все ж він повинен воювати з бідністю так само безстрашно, як батько воював із ворогом. Звичайно, саме це мав на увазі полковник, коли написав: «Він буде гідний такої честі». Ці слова Маріус навічно закарбував у своєму серці.
Того дня, коли дід вигнав його з дому, Маріус був іще дитиною, а тепер він
