Син - Філіп Майєр
День був теплий, сонячний. Але я майже нікого не зустрів дорогою до тіпі Тошавея. Він, заплющивши очі, грівся на сонечку у своєму гамаку; пухирі на його шкірі тільки-но стали роздуватися.
— Що — кепський вигляд я маю? — мовив він.
— Я бачив тих, яким іще гірше.
— І мені скоро погіршає, — сплюнув він на землю. — Яка безглузда смерть, Тіететі!
— Сильні завжди виживають.
— Це білі так кажуть?
— Еге ж.
— Брешеш.
— Начебто ні, — знизав я плечима.
— Тепер уже — «начебто», — зітхнувши, він заплющив очі знову. — Як же це низько…
Я так і не зрозумів: чи то він брехню має на увазі, чи то смерть від віспи.
— За тих часів, коли я був молодим, — вів далі Тошавей, — син нашого параїбо важко захворів. Цей хлопець завжди був низеньким і худеньким, але через оту невідому хворобу його тіло просто тануло на очах. І жодні ліки та замовляння наших знахарів не допомагали. Нарешті параїбо попрохав мене про послугу, і я згодився. Він провів над своїм сином ритуал очищення, а потім звелів йому вимитися, вдягтися й розфарбувати себе так, як це роблять воїни перед боєм. Вождь дав йому свого щита, і ми втрьох вирушили в гори. Там і відбувся бій — двоє проти одного, і ми з вождем убили в цьому бою його сина. Ось так цей хлопець помер геройською смертю замість безглуздої.
— Я тебе не вбиватиму.
— Та ти й не зміг би, — осміхнувся він. — Принаймні зараз — іще ні.
— Але колись, — мовив я те, що він хотів почути.
— Підійди-но ближче, якщо не гидуєш мною.
Я сів на землю поряд із ним.
— Від тебе тхне, — сказав він.
— Квітка Прерій щойно померла.
— Ох, Тіететі… — заплакав він, узявши мою руку в свою. — Пробач мені ті дурні балачки. Пробач, Тіететі, синку мій. Бідолашний мій синочку.
Поховавши Квітку Прерій, я став обходити інші тіпі, що були переповнені трупами. Того дня помер Пізон, і я допоміг його синові викопати для нього могилу; минув іще тиждень — і я поховав дружину Пізона; ще два тижні — і помер його син, якого я теж поховав. Минулої ночі команчі повмирали цілими родинами, і я ховав їх, запечатуючи потім порожні тіпі. Я поховав Червону Пташку, Гладкого Вовка, Ні За Холодну Воду (її застигле обличчя я ніжно цілував, уявляючи, що на ньому нема тих потворних струпів). А також — Ліниві Ноги й двох його рабів теж, Спробуй-Но Відшукай, Два Ведмеді На Прогулянці, Любить Ходити В Гості, Хісуу-анчо і його трьох дітей (їхніх імен я не знав), Сонячного Орла й Перечепився Впав Розквасив Носа. І ще — Чорного Собаку, Маленьку Гору з чоловіком і Знову Заблукала (вона померла в обіймах Великого Ведмедя, з яким іще не була одружена). І нарешті — Хукіяні, Любить Гуляти Лісом, Хумаруу, Рудого Лося, Пііцубоа й Кетумсу. Були ще й інші, для кого я викопав могили, — але їхніх імен я або не знав, або ж не зміг згадати.
Ночував я у своєму тіпі, але дні проводив із Тошавеєм і його дружинами, які теж були хворі й лежали поряд із ним. Хмизу в їхнє тіпі я натягав багацько, тож там було дуже тепло.
— Підійди-но до мене, Тіететі, — попрохала Сітетсі.
Я сів поряд із нею — обличчям до багаття. Вона простягла руку й погладила мене по голові; я мимоволі заплющив очі, відчувши тепло цієї руки. Що ж до Ватсіванну — їй було вже недалеко до смерті, а поки що вона дрімала, як і Тошавей. Він щось бурмотів уві сні, та потім прокинувся й помітив мене.
— Тіететі, — заговорив він, — якщо ти перейдеш до іншого племені, і в них раптом почнеться те саме, що й у нас, — поїдеш до білих. Розповіси їм, де розташоване селище, і скажеш, щоб узяли із собою гірські гаубиці. Затямив?
— Авжеж.
— Пам’ятай: це — наказ твого бойового вождя.
Я ствердно кивнув.
— Ти, напевно, повернешся до білих? — спитала мене Сітетсі.
— Що я там забув? — пробурчав я.
— А вони хворіють на таке? — мовила вона.
— Так, але вони винайшли ліки, що не дають цій заразі причепитися до людини, якщо вона ще здорова.
— Тобі теж давали ці ліки? — поцікавився Тошавей.
— Еге ж — коли я маленьким був.
— А що ти скажеш про ліки наших знахарів? — саркастично засміявся він.
Сітетсі теж засміялася, але радісно.
— Ти приведеш наших людей туди, де їм буде добре, Тіететі, — сказала вона.
— Нехай він наразі не думає про це, — мовив Тошавей, підвівши голову, щоб подивитися мені в очі. — Спершу ти, Тіететі, мусиш поховати мертвих, а тоді вже — піклуватимешся про живих. Зрозумів? Єдина твоя справа тепер — копати могили.
Наші полонені, скориставшись становищем (і нашими кіньми — теж), тікали один за одним. І ніхто з команчів не мав достатньо сили, щоб завадити їм.
Що ж до мене — я копав могили, урешті переламавши всі кістяні лопати. Тож довелося копати ратищами списів, жердинами для тіпі й усім іншим, що так-сяк годилося для цього. Минули тижні, а може й місяці, та я далі копав. Ночами панував уже лютий холод, але дні були сонячні, завдяки чому ґрунт залишався м’яким. І я далі копав; згодом до мене приєдналися команчі, які вижили; їхні бліді, утомлені обличчя були геть усі вкриті плямами, що залишилися після струпів. Дехто з них полював, підтримуючи наші сили. А дехто не робив нічогісінько, чекаючи смерті, яка мала з’єднати їх із рідними. Та вона не приходила до них, тож урешті-решт їм довелося копати чи полювати разом із нами.
Місце, де я вирішив поховати Тошавея й Сітетсі, було розташоване далеченько від нашого табору: до того я вже кілька тижнів думав про те, щоб уважно роздивитися цю місцину. Розпочавши копати могилу, я натрапив на невеличку чорно-білу чашку з глини. А тоді — на плаский камінь, під яким виявився ще один, такий самий. Під ним — іще один… Аж раптом я збагнув, що це стіна кам’яної людської оселі. Покопавши ще трохи, я дійшов до кута будинку, а тоді зупинився.
Ні команчі, ні апачі ніколи не жили в кам’яних будинках і не користувалися глиняним посудом: він дуже незручний
