Син - Філіп Майєр
Я вирішив узяти чашку із собою до селища, щоб розпитати про неї Тошавеєвого батька. І раптом згадав, що він помер — як і сам Тошавей, який, може, теж знав щось про це. Я вже хотів покласти знахідку на місце, та не зміг — без упину крутив її в руках. І раптом збагнув, чим ця річ так притягує мене: пролежавши в землі тисячу років або ж і більше, вона стала такою древньою, що Тошавей і решта моїх друзів порівняно з нею — неначе ті немовлята. Ніби все в них іще попереду.
Розділ 29
Джинні Мак-Каллоу
1945 рік
Молодик, якому відрекомендував її Фінеас, мав засмаглу шкіру, високі вилиці й трикутну ділянку волосся на чолі: якби не ця характерна ознака, можна було б припустити, що в його жилах тече індіанська кров. Чого ж він не мав — то це лоску, а ще — зайвого жиру (і не тільки зайвого), і тому дуже скидався на здольника чи ще когось на кшталт цього. Спираючись на секретер під час розмови з Фінеасом, юнак щосили намагався вдавати із себе солідного зрілого чоловіка. Тож, кивнувши Джинні з байдужою міною, він одразу ж поновив бесіду з її двоюрідним дідом. Дівчині спало раптом на думку, що ці двоє, можливо, роман крутять — щось надто приязно вони розмовляють; а раптом це одна з причин, через які «дядько» ніколи не запрошував її до свого дому? І вона вирішила, що цей суб’єкт їй аж ніяк не подобається.
— Генк — майстер із буріння, — мовив тим часом Фінеас. — І Генкові потрібна робота.
Генк, знову кивнувши їй, не простягнув, однак, рукú. І далі балакав із Фінеасом про геофізичні дослідження свердловин і всілякі інші нудні речі. Джинні, майже не слухаючи їх, тинялася туди-сюди кабінетом, сподіваючись, що це скоро скінчиться. Але чоловіки все розмовляли й розмовляли, і дівчина подумала, що вони могли б і не запрошувати її сюди; для чого, власне, вона їм тут потрібна? Укотре вже розглядаючи знічев’я світлини на стінах (Фінеас із іншими Мак-Каллоу, Фінеас із різними відомими людьми…), вона непомітно для себе стала роздивлятися й Генка. Біла сорочка й чорні брюки майстра з буріння, хоч і мали охайний вигляд, але точно вже були не нові; а в шкіряних робочих черевиках він сюди припхався, бо, найпевніше, узагалі не мав іншого взуття. Джинні раптом спіймала себе на думці, що їй хочеться, аби він звернув на неї увагу. Дівчина придивилася пильніше: ну, може, і не красень, але чимось притягує до себе.
«От що означає надто довго жити самій-самісінькій!» — подумки мовила вона до себе.
З іншого боку — Джинні добре знала, що Фінеас мало до кого ставиться як до рівного собі. А цей майстер із буріння, без сумніву, належав саме до таких людей, хоч їй і не було до ладу зрозуміло, чому це так. Її ж він (Генк — нагадала вона собі) аж ніяк не хотів помічати. Утім до кабінету зайшла секретарка — красуня, як і всі без винятку дівчата, які працювали на Фінеаса, з лискучим темним волоссям, молочно-білою шкірою та пишними формами, які вигідно підкреслювала вузька зелена сукня. Наливаючи Генкові каву, вона «випадково» торкнулася його руки, а він — і бровою не повів. І Джинні, умить пробачивши молодій жінці всю її вроду, остаточно впевнилася в тому, що цей майстер із буріння крутить роман із її двоюрідним дідом. Нарешті чоловіки набалакалися, і Фінеас, крутнувшись на своєму стільці, розвернувся обличчям до неї.
— Ми наймаємо Генка, — мовив він. — Доручаю тобі привезти його сьогодні додому й показати наші землі.
Вони з Генком повсідалися в його стару вантажівку та й вирушили до Мак-Каллоу-Спрінґс. Мотор гуркотів як скажений, а спека в кабіні була просто нестерпна; Джинні сподівалася, що Генк не помітить, як сильно вона спітніла.
«Він усього-на-всього найманий робітник, — подумки нагадала собі дівчина. — До того ж — не красень. Словом, не рівня тобі».
Ніс він мав якийсь приплюснутий: може, хтось колись кулаком по ньому вперіщив, а може — так і було від народження. Її бабуся сказала б, що Генк схожий на безпородного собаку. Проте в ньому відчувалася непідробна впевненість у собі — як і в кращих із їхніх вакуерос. Вираз його обличчя можна було б розтлумачити так: «Хоч би що робили люди навколо мене — я можу зробити це краще за них». І Джинні згадала Клінта, якому завжди давалося легко все, хай би за що він брався.
Генкові було двадцять чотири роки. Змалечку він допомагав своєму батькові, який нещодавно помер, шукати нафту; на війну юнак чомусь не пішов. Вони спромоглися нажити кілька мільйонів доларів і потім вклали майже всі ці гроші в нові розробки, що не виправдали їхніх сподівань. Батько Генка загинув від вибуху газу, і молодик залишився майже без грошей. Із майна в нього зосталася бурова установка «Каммінс», і ще — шестиколісний всюдихід «Інтернейшнал». Він знав, де найняти робітників, та не мав для цього грошей (на бензин сяк-так вистачало, та й усе).
— Я, звичайно, міг би здавати свою бурову установку напрокат, — мовив Генк. — Але який у цьому сенс?
Відповіді на це запитання юнак і не чекав — одразу-бо поставив інше:
— Ви маєте братів чи сестер?
— Одного брата. А двоє інших загинули на війні.
— А я маю двох сестер… Напевно, ви подумали: а чому це я не пішов на війну? Так-от, я намагався потрапити туди в сорок другому, та мене відбракували через дальтонізм.
Дівчина байдуже кивнула, утупившись поглядом у вікно, за яким виднівся все той самий пейзаж — розпечена сонцем, укрита чагарниками земля. Звісно ж, кожен, хто не воював, вигадує, щоб виправдатися, власну — страшенно сумну! — історію.
— А я ж до того й не знав нічого про дальтонізм — гадав, що всі інші бачать світ так само. Минуло кілька місяців, і я поїхав до Г'юстона, щоб спробувати ще раз. Мені,
