Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

У неділю опівдні прибули в Солоницю. До Лубен — рукою подати! Тут Безкровний попрощався з хлопцями і повернув праворуч, на Засулля, а Івась з Керімом переїхали міст, вибралися на Тернівську толоку і здаля побачили позолочені хрести лубенських церков.

Івась перехрестився.

— Слава Богу, я дома! — вигукнув. — Дома! Ще трохи — і ступлю на Хуржикове подвір’я! Керіме, чуєш?

Керім теж зрадів, але не забув, яка зустріч чекає їх там.

— І що ти своєму кривдникові скажеш? — спитав обережно.

Івась спохмурнів. Справді ж бо, не додому повертається — до Хуржика. До свого заклятого ворога! Від цієї думки радість його померкла.

— Не знаю, — признався чесно. — Раніш серце палахкотіло вогнем. Думав: приїду — голову зніму, як бусурманові, а зараз відчуваю, що немає вже в мені того пекельного вогню. Чи то війна пригасила, чи радість від наступної зустрічі з Катрею втихомирила мою душу — не знаю, я став спокійним, навіть байдужим… Може, затоплю в пику, щоб пам’ятав до нових віників, — та й по всьому… Зустрінемось — побачимо, яка розмова складеться. Швидше б доїхати!

Він ударив коня ногами під боки, але той, охлялий, схудлий, навіть оком не повів на це — тюпикав собі далі по засніженому шляху. Так і їхали, не поспішаючи, до Миргородських воріт. А в’їхавши в місто, зупинилися — остовпілі, вражені, мов громом. Вся вулиця до самого базарного майдану була спалена дотла. З-під снігу стирчали чорні, обвуглені шули хат, повіток, клунь, закопчені печі з коминами та облуплені груби. Від них несло смородом пожарища, віяло пусткою.

— Боже, що сталося тут! — вигукнув Івась. — Оце їхали, їхали — та й приїхали! Вигорів увесь куток! Від Хуржикового подвір’я і сліду не лишилося! Та й від усіх! Яке лихо!

Він знову вдарив коня, але і на цей раз той не поспішав. Щулив вуха, косив оком на згарища та зграю вороння, що кружляло над ним, і стомлено переставляв ноги. Перехожих — ніде нікого. Вулиця ніби вимерла.

Івась приглядався — де ж Хуржикове подвір’я?

Несподівано зрадів, мов уздрів рідну душу. Знайомий журавель! Стоїть самотньо на просторому подвір’ї, сумно заглядає в колодязь. І старий жолоб біля нього… Так, це ж Хуржикове подвір’я! Боже праведний! Що з нього зосталося — лише купи золи, приметені снігом! Де ж Катря, Параска? Де ж Хуржик? Де всі?

Він смикнув повід — і повернув до колодязя. Керім поїхав за ним. Коней прив’язали до журавля — оглянулися. Ніде нікого!

— Хоч би розпитати кого — що тут сталося? — вигукнув з досадою Івась.

Керім схопив його за рукав.

— Глянь! У льосі хтось є! З душника в’ється ледь помітний струмінь гарячого повітря…

Івась оглянувся. Справді, над душником мерехтіли сизі тремтливі хвильки, мов літнє марево. Отже, там таки хтось є! Хто ж? Його серце тьохнуло. Катря?

— Ходімо! Мерщій! Тут і стежечка протоптана!

Двері до льоху були не замкнені. Коли хлопці відчинили їх, то знизу війнуло теплом, тьмяно блиснуло слабке світло.

— Гей, люди! Хто тут є? Озвіться! — гукнув Івась.

Він тремтів — ждав, що, почувши його голос, сизокрилою голубкою вилетить йому назустріч Катря. Навіть руки простягнув, щоб схопити в обійми, притиснути до серця.

Боже, як довго він ішов до цієї миті!

Але в льосі якийсь час було тихо. Потім почулося нерозбірливе шамкання, і лише згодом в отворі нижніх дверей з’явилася темна жіноча постать. Івась приглядівся — Параска, ще більше схудла, зігнулася. Він зрадів їй, але голосу не подав: хотів стати перед старою наймичкою зненацька, несподівано.

Параска поволі вичовгала нагору. Денне світло засліпило її, і вона довго мружила очі, вдивляючись в бородатих незнайомців, в пістолі за поясами, в шаблі при боках. Не впізнавала Івася. Потім її погляд ковзнув по обличчях — і раптом здригнувся. Напружене, насторожене обличчя враз обм’якло, а грубі, натруджені руки зметнулися вгору. З грудей вирвався зойк:

— Боже мій! Івасю! Це ти?

Івась відчув, як до горла підступив гіркий клубок, а очі зволожилися слізьми. Він майже не пам’ятав рідної матері, її голосу, її ласки, її доброго погляду, а стара, бездітна Параска якоюсь мірою заступила її — була до нього і добра, і ласкава, і чула: приносила йому в комірчину ласі шматки з хазяйського столу, латала одяг, доглядала, коли хворів. І в Івася прокинулися до неї синівські почуття.

Він ступив їй назустріч — обняв.

— Так, це я, Параско… Це я… А… Катря? Де вона? Жива?

Параска заплакала.

— Жива вона, жива наша голубонька…

— То де ж вона? Чого ти плачеш?

— З радощів плачу… А про Катрю розповім, усе розповім… Тільки ходімо вниз, у льох, бо тут холодно… А це твій товариш? — Вона глянула на Керіма, що стояв осторонь.

— Це Кирик… Мій товариш… Ми разом з ним тікали з Криму, а потім воювали проти турків… Гарний хлопець!

— Ну, то ходімо до мене… Там і поговоримо.

Вони спустилися вниз. Івась оглянув добре знайомий йому цегляний льох. Не раз він у ньому бував, але зараз усе тут змінилося. Посередині, якраз під душником, стояла глиняна кабиця. В ній жеврів малиновий жар, а там, у череп’яному горщику, допрівав свіжозварений борщ. Попід стінами лежали припаси на зиму: буряки, морква, капуста, бодня з салом, біля дверей — купа дров уперемішку з чорними головешками, кілька в’язанок соломи. Параска, видно, поселилася тут не на день чи два, а на всю зиму, бо неподалік кабиці, щоб було тепліше, була влаштована просто на землі постіль — купа соломи, застелена якоюсь рядюгою. Поряд — чурбаки для сидіння.

Передусім Параска накраяла хліба, поставила горщик з борщем, подала