Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

— Я й не думала про це… — почала вона й затнулась. — Та, зрештою, мені це й байдуже. їй-бо, байдуже! Я пишаюся твоєю дружбою. Для тебе я готова на все. Така вже, либонь, я є.

Мартін підвівся й сів. Він узяв її за руку. Зробив це розважливо й тепло, але не виявляючи ніякої пристрасті, і від його теплоти на неї війнуло холодом.

— Не говорім про це, — сказала вона.

— Ти чудова й благородна дівчина, — промовив він. — Це я повинен пишатися, що з тобою запізнався. І я таки пишаюся цим. Ти для мене ясний промінь серед темного світу, і я мушу з тобою так само чесно повестись, як і ти зі мною.

— Мені однаково, чи ти чесний зі мною, чи ні. Ти можеш зробити зі мною все, що хочеш. Можеш кинути мене в багно й розтоптати. Але жодному іншому чоловікові в світі я б цього не дозволила, — додала вона, зухвально зблиснувши очима. — Недарма я змалку звикла сама про себе дбати.

— Саме тому я й не хочу тебе зайняти, — лагідно сказав він. — Ти така хороша й щира, що я теж мушу бути з тобою щирий. — Одружуватись я не хочу, і не хочу також… любитися так, без шлюбу, хоча колись я бував не від того. Мені шкода, що я прийшов сьогодні сюди й побачив тебе знов. Але тепер уже нічого не вдієш, та й не сподівався я, що все так воно вийде.

Послухай-но, Лізі! Я не можу навіть висловити, як ти мені подобаєшся. Та й більше — я захоплююсь тобою і поважаю тебе. Ти така чудова й добра. Але пощо ці марні слова? Втім, я хотів би щось для тебе зробити. Ти мала тяжке життя. То дозволь мені полегшити його. (Очі в неї радісно блиснули, але враз і погасли). Я певен, що скоро матиму багато грошей, цілу купу!

Ту мить він уже не мріяв ні про долину з бухтою, ні про очеретяний свій палац, ні про гарну шхуну. Зрештою, нащо йому все це? Він міг поїхати будь-куди, як робив це не раз, простим матросом на першому-ліпшому судні.

— Я радо віддав би ці гроші тобі. Ти ж, певне, чогось хочеш — школу скінчити чи торговельні курси. Ти могла б вивчитись на стенографістку. Я можу це тобі влаштувати. А якщо живі твої батьки, я міг би дати їм грошей придбати бакалійну крамницю абощо. Будь-що, чого ти хочеш, я зроблю для тебе, тільки скажи.

Лізі мовчала. Вона сиділа нерухомо, з сухими очима, втуплена просто перед себе, а горло їй стискав такий біль, що Мартінові, коли він подививсь на неї, і самому стислося горло. Йому не треба було говорити про гроші. Це ж так мізерно проти того, що вона готова була віддати йому. Гроші — замість кохання! Він пропонував їй те, що в нього було зайвим, з чим йому легко було розлучитись, а вона віддавала йому саму себе, разом з ганьбою й соромом, і гріхом, і надією на спасіння…

— Не говорім про це, — сказала вона й кашлянула, немов їй перехопило голос. Потім підвелась. — Ходімо, пора вже додому. Я втомилася.

День згасав, і гуляння майже скінчилося. Але коли Мартін і Лізі вийшли з-посеред дерев, виявилося, що їх чекає цілий гурт приятелів. Мартін одразу здогадався, в чому справа. На нього готувався напад, а це його оборонці. Вони вийшли з парку, а позаду сунула друга компанія — приятелі ображеного Лізіного кавалера, що їх він зібрав для помсти. Кілька констеблів та полісменів, остерігаючись якої заварухи, супроводили обидві ворожі партії аж до поїзда на Сан-Франціско. Дорогою Мартін попередив Джіммі, що на Шістнадцятій вулиці він пересяде на оклендський трамвай. Лізі була дуже спокійна й до всього байдужа. Коли поїзд спинився на Шістнадцятій вулиці, трамвай уже чекав на пасажирів, і кондуктор нетерпляче дзвонив.

— Он трамвай, — гукнув Джіммі.— Біжіть, а ми їх тут. затримаємо. Ну, катайте! Швидше!

Ворожа компанія в першу хвилину була спантеличена цим маневром, але, опам’ятавшись, почала вистрибувати з поїзда, пориваючись навздогін утікачам. Статечні й тверезі оклендівці, що сиділи в трамваї, не звернули майже ніякої уваги на юнака з дівчиною, які підбігли до вагона й знайшли собі місця в передній, відкритій його частині. Ніхто з них і в голові собі не покладав, що ця пара має щось спільне з Джіммі, який, стрибнувши на приступку, гукнув вагоноводові:

— Ну, старий, відчалюй і шквар чимдуж!

Наступної миті Джіммі враз крутнувся, і пасажири побачили, як його кулак заїхав у лице чоловікові, котрий силкувався з бігу скочити в трамвай. Водночас уздовж усього вагона зайшли в хід і інші кулаки, падаючи комусь в обличчя. В такий спосіб Джіммі разом з товариством, що вишикувалось на довгій нижній приступці вагона, мужньо відбивав атаку. Після різкого дзвінка вагон рушив, і товариші Джіммі, давиш відсіч останнім ворогам, позіскакували й собі на землю, щоб уже там докінчити справу. Трамвай поїхав, лишивши поле бою далеко позаду, а остовпілим пасажирам і на думку не спадало, що цей спокійний юнак і ця гарненька робітниця, які сиділи край зовнішньої лавки, були причиною всієї цієї колотнечі.

Мартін захоплено стежив за бійкою, і в ньому прокинувся давній войовничий запал. Але за хвилину все це згасло, і його огорнув тяжкий сум. Він відчув себе дуже старим, на цілі віки старішим од веселих і безтурботних друзів своєї юності. Занадто далеко зайшов він, щоб можна було вернути назад. їхнє життя, яким колись жив і він сам, тепер уже було відразливе для нього. Все це його розчарувало. Він став чужий своїм приятелям. їхнє товариство було вже йому не до смаку, так само як і їхнє дешеве пиво. Тисячі прочитаних книжок стали прірвою поміж ними. Він сам засудив себе на вигнання. Блукаючи довго по безмежних просторах розуму, він загубив дорогу назад. А проте ж він був людиною, і потреба його в людському товаристві лишалася незадоволеною. Нової домівки він собі не знайшов. Його не розуміли ні давні приятелі, ні рідня, ні буржуазні кола, і навіть оця дівчина поруч нього, яку він так глибоко поважав, не могла зрозуміти його і тієї честі, що він їй виявляв. Від усіх цих думок до його суму домішалася гіркота.

— Помирися з ним, — порадив він Лізі, провівши її до вбогої робітничої хатини на розі Шостої й Маркет-стріту, де вона жила. Мартін мав на увазі хлопця, що