Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Навіть акуратно викладеним кучерям на її чолі, наче вирізаним з золотого картону, теж бракувало життя — на погляд Лесі Чуйгукової.
Коли Зоня завернула у браму їхнього будинку, перше почуття в Лесі був страх. Тоді подумала собі, що, можливо, трапилося щось погане з Василем. Леся вибігла назустріч друкарці, але так і не спитала ні про що, збентежена безцеремонною поведінкою Зоні. Зоня поводила себе так, наче була щоденним гостем у цьому домі. Не чекаючи на запрошення, скинула з себе пальто, сама знайшла в передпокою місце, де повісити його, якось зовсім невимушено, по-домашньому поправила собі волосся гребенем, що стирчав у щітці перед дзеркалом.
Виглянув Влодко, синок Чуйгуків, і вона підійшла до дитини, наче була з хлопчиком давно знайома. Відразу запропонувала йому будівлю якоїсь там залізниці і вже мала хлопця на своєму боці.
Залишивши Влодка, Зоня з такою самою безцеремонністю взялася до дитини на руках у Лесі, малої Христини. Показала їй кілька штучок на пальцях при допомозі носової хусточки. Дитина реготалася, аж захлиналася слиною. Не подобалося Зоні, що Леся звертається до дитини здрібнілими, перекрученими словами.
— Не треба так, новітня педагогія каже, що дитина повинна змалечку вчитися правильно вимовляти слова.
Що це за «гамцю», чи «лю-лю», чи хоч би «спатки», чи «їстки»?
Накінець добралися до самої Лесі. Чому вона ніде не показується? Ні на сходинах «Союзу українок», ні на концертах, ні в театрах, ніде її не видно. «Що це має означати?» — запитала Зоня. В її питанні звучала нотка глуму. Леся чомусь взяла глузування Василевої друкарки за щирість. Вона, яка ще перед хвилиною не могла надивуватися зухвалій поведінці Василевої машиністки, тепер почала раптом виправдуватися. Діти й хатні обов'язки не дозволяють їй бувати поза домом, але скоро, тільки діти підростуть…
Зоню не задовольнило таке виправдування.
— Зле робите! Я ще не бачила жінки, якій би вийшло на добре те, що була надто зразковою мамою чи дружиною.
І щойно тепер розкрила Зоня мету свого візиту. До містечка заїхав мандрівний театр ліліпутів. Вона прийшла по Лесю. Квитки на дві особи мала вже при собі. Факт, що хтось клопочеться про неї, взагалі подумав про неї, крім Василя, розчулив Лесю.
Вона затримала Зоню на підвечірок, але на виставу з нею не пішла. Обіцяла вона в той вечір кіно хатній робітниці, і не було кому заступити її при укладанні дітей до сну.
На кількаразове прохання Лесі нарешті пішов Василь із Зонею. Бачила з виразу уст у нього, що був не радий з такого обороту справи. Боялася, що, як повернеться додому, буде їй робити докори з того приводу. Та Василь не нарікав. Навпаки, жалкував, що Леся не могла піти разом з ним. Було дуже приємно, хоч, правду сказати, трохи незвично.
— А як там твоя компаньйонка? Теж задоволена з вистави? — спитала Леся просто тому, що важко було їй уявити собі, щоб Зоня могла з чого-небудь радіти.
— Уяви собі, що вона хотіла головне тобі зробити приємність цими ліліпутами. Так мені казала. Маю враження, вона була незадоволена, що замість самій піти ти випхала мене.
Іншим разом Василь знову прийшов додому опівдні, на годину раніше, ніж завжди. Леся здивувалася, а Василь зразу пояснив:
— Я думав, що ти схочеш піти на передвиборні жіночі збори. Кажуть, що має приїхати якась делегатка з Львова.
Я прийшов, щоб залишитися з дітьми. Одягайся, Лесечко, Зоня піде заздалегідь і зарезервує тобі місце в залі.
Зачувши це ім'я, Леся втратила охоту йти на збори.
— Теж десь не мали коли, та в саме полуднє починати збори!
— Смішненька ти! Саме в тій порі приїздить поїзд з Львова…
— Не знаю, що мені робити. Саме обідня пора, і Христя, мені здається, щось ніби не своя… Не знаю, чи то на зубки, чи що, але дитина чогось химерить сьогодні.
— Ей, а може б, ти таки зібралася? — наполягав.
Вже тоді було якось неприємно Лесі за Василя, що він, не свідомий навіть того, підпав під вплив своєї машиністки. Оскільки знала, що до того часу він досить іронічно висловлювався про жінок, що, занедбавши свої елементарні родинні обов'язки, бралися будувати Україну. Остаточно стало на тому, що іншим разом Леся: піде вже на збори. Василь більше не торкався цього питання, і до того іншого разу так і не дійшло.
Що може Леся сьогодні сказати про це? Чи була в цьому добра чи зла воля Зоні, чи, може, це був тільки підступ з боку Василевої секретарки? Чи, може, первісний план Зоні був такий, щоб утворити з них сильне тріо, а пізніше вже облишити Лесю, як когось, хто не годиться для справ вищого польоту?
Одне може сьогодні Леся сказати про себе: не була ніколи затурканою, обмеженою квочкою, за яку (Леся знала про це) вважав її дехто з громадських діячок, втім, і Зоня. Мала вроджену несміливість щодо справ, що лежали поза колом її інтересів або переходили межі її природних здібностей. Можна сказати про неї, що мала заглибоке, як на пересічну жінку, відчуття свого місця в житті.
Наприклад, траплялося так, що, плануючи кіно чи хоч би родинні покупки з нагоди різдва чи великодня, обіцяла Василеві зайти за ним до канцелярії, а звідтіль мали вже вдвох піти в місто. Могла Леся тут, у канцелярії свого чоловіка, почувати себе невимушено, а проте не було так. Коли заставала там когось чужого, никла, втрачала ту скромну певність себе, що робила її такою симпатичною в її власному домі.
Василь дивувався її скромності, а іноді докоряв:
— Яка з тебе ще дитина… Адже ти тут у себе.
— Е, то тільки так говориться. В себе я на вулиці Львівській. Тут у себе можуть бути твої акти, твої кодекси, твої клієнти. Чому я маю вдавати, що на чомусь розуміюся, коли я… зрештою, сам найкраще знаєш, як воно є…
Одного разу (було це на самому початку праці Зоні в Чуйгука) Василева машиністка насмілилась навіть звернутися до Лесі:
— Прошу сідати. Чого пані меценасова стоять? Пан
