Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Ольга і припустити це могла, що знервована, з злим виразом обличчя, розпатлана дівчина іде… на неї. Мала господинька поступилася незнайомій з дороги (подумала, що дівчина засліплена великим горем), коли Сташка, порівнявшись з Ольгою, войовничо стала навпроти неї лице в лице.

— Ей, ви, маю вам щось сказати.

— Мені? — не може повірити Ольга, яка вперше бачить цю злу дівчину. Дикою здається і недружелюбна збудженість незнайомої. Очевидно, це якесь непорозуміння, яке вона зараз розвіє. — Ви, певно, маєте мене за когось іншого. Я вас не знаю, — тактовно і лагідно спростовує Ольга.

— Що? Що? Не знаєте? — перекривляє та малу господиньку. — А чіплятися чужого чоловіка — то знаєте?

Ольга більше не сумнівається, що незнайома душевнохвора людина.

Мати божа, рятуй мене!

Розчепірені драпіжно[145] пальці, роз'ярене, пунцове, недобре лице, витріщені з люті очі, приспішений віддих свідчать, що божевільна готова кинутись на малу господиньку як стоїть.

Ольга, смертельно перестрашена, оглядається, чи не надходить хто вулицею. І на думку не спливає малій господиньці, що несамовита дівчина може мати який-небудь зв'язок з Бронковим минулим.

Стаху тим часом чорти беруть від того, що попівська дурепа не догадується, з ким має справу.

— Я спала з Бронком Завадкою, — мусить викласти тупій попадянці на лопаті.

Мала господинька зблідла.

Правда, страх не був єдиною причиною нервового струсу в Ольги. Опинилася раптом в настільки новій і незвичайній для себе ситуації, що не знала, як їй бути. Безпритомний страх перед публічним скандалом (одну з панєн Річинських прилюдно побили — бр-р!), а водночас і гостра легковажна цікавість (ану-ану, що воно далі буде!) паралізували в її свідомості всякі роздуми.

Лише згодом доходить до Ольги, що це саме та дівчина, про яку колись розповідала Олена, буцімто вона труїлася з кохання до Бронка, коли той відмовився від одруження з нею.

Ольга розчарована. Уявляла собі Сташку романтичним, незвичайної вроди створінням, а тим часом бачить перед собою вульгарну дівку.

Щойно тепер озивається в Ользі ображена її дівоча гордість: як сміє хтось казати, що вона чіпляється чужих чоловіків?

— Я… я… — Ольга зосереджує всю волю, щоб зберегти власну гідність, — я надто шаную себе, щоб чіплятись до чужих чоловіків. Ви… помилились в адресі.

Сташка свиснула від несподіванки. Ач, попівське насіння, ще й носа задирає!

— Я тебе зараз як пошаную по бузі, то аж свічки в очах стануть! Чо-сь вилупила на мене бульки? Мовчиш? Боїшся гранди? Га? Тобі набрехали, що в мене криві ноги? На, подивись! — вона задерла спідницю і показала непропорційно до своєї фігури велике, біле, як сир, стегно.

Ольга скорчилася, інстинктивно закриваючи руками живіт. Боялася, що Стаха може її копнути якраз у це місце.

Якого приниження, якої ганьби зазнала вона, Ольга Річинська! І через кого! Якою життєво недосвідченою була, коли думала, що можна безслідно вихопити людину з її середовища. Якою наївною була, коли вважала, що своїм коханням відгородить Бронка від його світу, наче непрохідним живоплотом!

Тепер дістала урок, якого всеньке своє життя не забуде.

Згори, від церкви, показалася стара, по-селянському одягнена жінка. Знизу від моста крокував у їх напрямі поліцай, за ним плентались якісь хлопчаки.

Близька присутність сторонніх людей відразу присмирила Сташку. Вона миттю опустила спідницю і почала приводити себе до порядку. Ольга скористалася з нагоди і пустилася вниз по вулиці Легіонів. Згодом вона нишком оглянулася.

Кукурбівна стояла посередині тротуару, піднявши руки до голови, начеб збиралася розчісувати волосся.

А може, плакала?

Стаха не плакала. Вона проклинала. Проклинала, на чому світ стоїть, попадянку і свою непогамовану натуру. Після скандалу, що вчинила Річинській, буде бачити Бронка своїм любовником, як діда Тимка з того світу!

Ех, Броник, Броник, в політиці з тебе перша кляса, а в житті темний, наче кагла.

Та чи убуло б твоїй попівській булці чи моєму слинявому від того, якби ми з тобою час від часу зустрілися у місячну ніченьку десь у лозах?

Тож не гріх, кармеліто, і не зрада, а найкращі ліки проти ув'ядання.

Але що то говорити, коли нема до кого говорити?

Коли Леся Чуйгукова вийшла з брами по вулиці Зеленій, було вже з полудня. Сонце висіло ще на середині неба, злегка лише перехилене в один бік, але від лугів над рікою тягло вже прохолодою, і тіні довжилися так, що ратушева вежа падала на побілені мури василіанського монастиря.

— Вже вечір, — схаменулася Леся з почуттям страху в серці. Був це куций страх, що походив від болючої свідомості руху. Біль, що від полудня розсаджував її нутро, був нічим іншим, тільки рухом.

День біг, тікав, гнався, а треба було, щоб він зупинився, аби цілу ту темну, болючу справу завернути, звести до стану небуття.

Сонце переважилося на захід, а хотілося, щоб воно стояло на сході і щоб вона, Леся, опинилася серед ранку в своєму домі із своїм чоловіком, із своїми дітьми.

О боже, коли скінчився, яким робом пропав той чудовий останній ранок в її домі, в її та її дітей житті?

Леся Чуйгукова, дружина адвоката Чуйгука, того дня розгубилася до тої міри, що не могла впорядкувати звичайних фактів з свого життя.

Пробі, як це сталося, як воно дійшло до того, що та дівчина стала постійним недільним гостем в її домі?

Василь ще до цієї мав двічі секретарок у своїй канцелярії. Були так само, як і Зоня, дівчата з доброго дому. Приблизно в тому самому віці, на тих самих правах і обов'язках у канцелярії, але ні одна з них не старалася, так би мовити, приватно наблизитися до Чуйгуків. Відстань, що ділила меценасову від друкарок канцелярії її чоловіка, не була тільки спеціального характеру. Просто ті дівчата становили в очах Лесі складову частину канцелярії. Дома з волі Василя виключалося в розмовах усе, що могло нагадувати його професію.

«Дома хочу забути про те, що я адвокат», — така була формула, якою боронився перед того роду розмовами в своєму домі.

Крім того, Леся вважала себе застару на компаньйонку для машиністок Василя. Тут ішлося не тільки про різницю віку. Леся мала й інші міркування. Вважала, наприклад, що її заміжжя й подвійне материнство перекреслюють ті інтереси, що їх можуть мати жінки навіть її віку, але незаміжні й бездітні.

Зоня прийшла сама в їх дім. Без запрошення з боку Лесі, навіть без натяку на нього, так, як приходить у дім листоноша.

Одного пополудня Леся стояла з Христею на руках біля вікна, рада з того, що дитина зацікавилася воронами на протилежному