Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
— Далебі, не знаю, як ви сюди й добилися, сер, — сказав Доутрі. — Агов, Квеку, бачиш, цей пан він мокрий як хлюща. Роззуй його хутко.
Квек одразу впав перед стільцем навколішки, та не встиг і доторкнутися до шнурків на черевиках Старого Моряка, як Доутрі згадав, що він теж нечистий, і відіпхнув його.
— Далебі, не знаю, що й робити, — пробурмотів стюард, безпорадно оглядаючись по кімнаті, бо усвідомив, що це оселя прокажених, і самий стілець, на якому сидить гість, і підлога, на яку спираються його знеможені ноги, — усе тут заражене проказою.
— Я радий вас бачити, безмежно радий, — захекано промовив Старий Моряк, простягаючи йому руку.
Дег Доутрі не взяв тієї руки.
— Ну, як там ловці скарбів? — спитав він бадьоро. — Клює хтось?
Старий Моряк кивнув головою й заговорив, уже трохи відсапавшись, та спершу майже без голосу:
— Ми вже зібралися вирушати — з відпливом, цього ранку
О сьомій годині. Судно стоїть напоготові — «Вифлеєм», добряча шхуна, з прегарними обрисами, дуже вигідно встаткована для подорожі. Плавала до Таїті, поки не настали пароплави. Припас узято добрий. Усе щонайкращого ґатунку. Я сам подбав. Капітан, правда, мені не дуже до вподоби. Я знаю таких типів. Моряк, я певен, чудовий, але злющий старигань, природжений піратюга.
І головний пайовик не кращий. Середніх літ, славу має лиху, манери ще гірші, зате грошей без ліку. Нажився на каліфорнійській нафті, тоді спорядив одного чоловіка шукати золота в Британській Колумбії [22], той знайшов багате родовище, а він викрутив у нього пай і трохи не подесятерив свій капітал. Вельми неприємна людина. Але вірить у талан і певен, що здобуде в цій експедиції принаймні п’ятдесят мільйонів і мою пайку в мене видурить. Такий самий піратюга, як і капітан, що його він найняв.
— Вітаю вас, містере Грінліфе, — сказав Доутрі. — Ви зворушили мене, сер, до глибини серця, що прийшли сюди такої ночі, так ризикуючи, попрощатися з нещасним Дегом Доутрі. Я ніколи нікого не покривдив, тільки доля моя лиха.
Доутрі говорив щиро, без заздрості, але в уяві перед ним поставали розкішні видива, вільне моряцьке життя на Південних морях, і серце йому стискалося від усвідомлення, що для нього в житті лишилися тільки чумний барак, піщані кучугури та смутні корчуваті евкаліпти.
Старий Моряк гнівно випростався.
— Сер, ви мене образили. Тяжкою образою.
— Що ви, що ви, містере Грінліфе, — пробелькотів зчудовано Доутрі, не годний зрозуміти, чим це він міг образити старого.
— Ви мій друг, сер, — провадив той суворо й докірливо. —
І я ваш друг. А з ваших слів виходить, що ви думаєте, ніби я прийшов до цієї пекельної діри тільки попрощатися з вами. Ні, я прийшов забрати вас, сер, — вас і вашого чорношкірого. Шхуна чекає на вас. Усе вже влаштовано. Вас зараховано до екіпажу в посередницькій конторі. Обох вас. Контракти за вас учора підписали підставні особи — один барбадоський негр і один білий. Я сам знайшов їх у матроському готелі на Комершел-стріт й заплатив по п’ять доларів за цю послугу.
— Господи, містере Грінліфе, але ж ви, здається, забули, що ми обидва прокажені.
Старий Моряк схопився зі стільця, мов ушпигнутий, і зі щирим гнівом на старечому виду закричав:
— Ні, це ви, сер, здається, забули, що ми з вами друзі!
І раптом, ще в гнівному запалі, простяг уперед руку.
— Стюарде, Доутрі, містере Доутрі, друже, чи сер, чи як вас назвати! Це вам не баєчка про баркас, про таємні крюйс-пелен-ги та про скарб на морський сажень у піску. Це правда. Я маю людську душу. Оце, сер, — він тицьнув простягнену руку стюардові під ніс, — моя рука. Я хочу від вас одного, і ви повинні це зробити — зараз, у сю мить. Ви повинні взяти її своєю рукою й стиснути від щирого серця, як я стисну вашу.
— Але ж… але ж… — промимрив Доутрі.
— Як ви цього не зробите, я не піду звідси. Я зостануся тут до самої смерті. Я добре знаю, що у вас проказа. І більше мені про це не нагадуйте. Ось моя рука. Візьмете ви її чи ні? Я вам ще раз кажу, що це від щирого серця. І попереджаю — якщо ви її не візьмете, я сяду на цей стілець і не встану, поки не вмру. Я хочу, щоб ви зрозуміли: я чоловік, і чоловік порядний. Я ваш друг, ваш товариш. Я не боягуз. Я живу серцем і розумом, сер, а не жалюгідною шкурою. Це тільки моя тимчасова оболонка. Візьміть мою руку. А потім ми з вами поговоримо.
Дег Доутрі простяг руку ще нерішуче, але Старий Моряк ухопив її й стис аж до болю кощавими старечими пальцями.
— Отепер можна поговорити, — сказав він. — Я все обміркував. Ми відпливаємо на «Вифлеємі». Коли наш пірат збагне, що не матиме ні пенса з мого казкового скарбу, ми його покинемо. Він сам радий буде спекатися нас. Ми втрьох — я, ви й ваш чорношкірий, — висядемо на Маркізьких островах. Прокажені ходять там на волі, і ніяких обмежень для них нема. Я сам бачив. Там ми всі будемо вільні. Ті острови — земний рай. І там ми оселимося. Що нам треба? Очеретяну хатину. Тяжко працювати там не доведеться. Берег, море, гори — гуляй, де хочеш. Ви там зможете плавати на човні, і купатися, і ловити рибу, і полювати. Там є дикі кури, гірські кози й більша дичина. Банани, хлібні плоди, аво-кадові груші ростуть просто над головою, а червоний перець перед дверима. Держатимемо курей, будуть і яйця. Квек куховаритиме. І пиво там буде. Я давно завважив вашу невтоленну спрагу. Матимете своє пиво, шість кварт на день, а схочете — то й більше.
Не барімось. Ходімо. На жаль, я не зміг розшукати вашого пса. Я навіть детективів наймав — ото здирці! Доктор Еморі вкрав Кілені-боя у вас, але того ж дня пса вкрадено в нього. Я все Сан-Франциско обнишпорив, та Кілені-бой щез, як і ми зараз щезнемо з цього паскудного міста.
На нас чекає машина. Шоферові добре заплачено. Крім того, я пообіцяв убити його, якщо він підведе.
