Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук

Я вибачив, але за те не гріх би було хряпнути дверцятами холодильника. Через це підійшов до нього й потерся боком об його біле, холодне тіло.

— Ковбаски просиш, ласунчику? — майже заспівала господиня.

«Еге-ге!» — подумав я задоволено. Здається, прийшов той рідкісний момент, що його треба назвати ідилією. Вона витирає кухонним рушником руки, а через мить напакує мене ковбасою аж донесхочу. Тоді ми з нею почнемо кайфувати (перепрошую за новочасний варваризм): вона сяде в моє крісло, почне пестити мене й лагідно примовляти, а може, й поплаче; я від зворушення розімлію, і почну й сам трохи себе жаліти, і зможу безборонно всадити їй у стегно свої «пазурчики», і буде тепло нам та затишно, аби тільки та ковбаса, якої я напевне переїм, не збунтувалась у моєму організмі і не привела мене, кажучи по-науковому, до харчового виверження.

Я міркував так, одгризаючи шмат за шматом ковбасу, і натужно її пережовував, завертаючи голову набік, — передні зуби в нас для хапання, а не для жування, — і тої ковбаси було так багато, що я і в гадці не мав тікати, як робив це, коли потрапляла мені ковбаса до рота випадково; господиня ж моя стояла наді мною, співчутливо покивуючи, — була вона сумна, як мадонна. Жаліла мене і від того стала лагідна й добра, аж мені на мент зробилося жаль і її, однак увага моя була зосереджена на ковбасі, тому я не міг відповідати на її емоції, і то було зовсім не через мою егоїстичність.

Пізніше, розвалившись на колінах господині, яка сиділа в моєму фотелі, я вже міг розділяти її почуття й думки, хоч і тоді мені заважала важкота у шлунку. Я спокійно лежав і слухав господиню, яка розкривала переді мною душу.

— Потерпів, мій котику, — казала вона рівним, смутним голосом. — Але ти не знаєш, що таке людська самота! Такі ми чудні, жінки: часом самі кладемо собі на шию ярмо, а буває, що й рвемося до нього. Однак самота для нас, котику, гірше за ярмо. Тоді життя стає порожнє і втрачає глузд. Тоді у грудях така сіра вода полощеться, котику. Може, ми й погані, маленький ти мій, бо ми завжди невдоволені, але так нелегко знайти собі відповідну пару. Найчастіше йдемо за того, хто вподобає нас, а тоді переконуємо самі себе, що ми тих, котрі нас уподобали, любимо. А може, й справді починаємо любити. Сумно мені, котику…

Вона гладила мене, і кілька сльозин упало мені на бік. Я лежав нерушно: підступала під горло нудота від переситу. Однак цей момент був надто сокровенний, щоб міг дозволити собі неґречність. Потерплю, скільки мога, а коли господиня виговориться, дозволю собі вискочити геть. Tene quod bene[25], котику. Не руйнуй цієї святої хвилини двоєдиної єдності. Господиня смутна, котику, і це добре. Це значить, що той Гевал не запав їй у серце, але і виставити його за двері їй несила. Справді чудні ви, люди, з вашою самотою та смутком.

— Мені вже не двадцять років, маленький ти мій, — проказала господиня. — І я не можу легковажно відстороняти простягнені до мене руки, як робила це раніше. З літами, котику, ми стаємо розважливіші й поблажливіші. Але буває й так, котику, що розважливість наша — теж порожній звук.

Я муркнув, щоб підтримати бесіду, але нудота од того збільшилася, і я замовк. Господиня поклала мені на спину руку з гострим манікюром, фарбовані нігті боляче вп’ялися мені у шкуру.

— Якийсь він не такий, котику. Може, я помиляюся, але якась нещирість у ньому світиться.

Я тріпнув шкурою, звільняючись од її нігтів. Господиня зиркнула на мене й опам’яталася.

— Тобі заболіло, котику? Вибач!

9

Через кілька днів надвечір до нас не ввійшла, а вихором увірвалася Подруга.

— Ну, знаєш, твій кавалер добра цяця!

— Що таке? — аж поблідла господиня.

— Дай віддихаюся!

Я був зайнятий тим, що хлептав з мисочки якусь не зовсім до ладу зварену юшку. Відтоді, як до нашого дому почав учащати Гевал, чи пак Переходовець, кулінарна вправність господині погіршала, хоч мало б бути навпаки. Очевидно, відвідини Гевала надмірно подразнювали нервову систему господині, вона ставала неспокійна, а всі жінки, яких їсть неспокій, куховарки абиякі — про це свідчать і інші коти нашого кутка.

Тим часом Подруга віддихалася. Вона гепнула на фотель, аж він важко зітхнув, а я вчасно покинув несмачну юшку, щоб не пропустити з тої розмови ані словечка: хотів-бо надолужити прогаяне.

— Ну, не тягни! — підігнала Подругу господиня.

— Та я й не тягну, — озвалася, все так само важко дихаючи, Подруга. — Біжу оце од Мілки Кащенко, ти її знаєш…

— Це та, що працює на «Електровимірнику»?

— Еге ж. Так от, твій Володька теж там працює.

— Я це знаю, — тонко всміхнулася господиня. — Інженером з техніки безпеки…

«Чудово, — подумав я. — Є один факт із тих, що я не дослухав».

— Він сам тобі сказав?

— Авжеж.

— Це правду він сказав, — мовила гаряче Подруга. — Він працює там інженером, любить випити і за це діло має кілька доган. Загалом справи в нього кепські, його вже попереджали, що виженуть. Але це ще півбіди, лапочко…

Подруга промовисто подивилася на господиню, подивився на неї і я і вразився: сиділа бліда як стіна.

— Далеко ви з ним зайшли? — не зовсім скромно поцікавилася Подруга.

— Ти що? — обурилася господиня. — За кого ти мене маєш?

— Не дуже зарікайся! — буркнула Подруга.

— Так що ти довідалася? — спитала спокійним, майже крижаним голосом господиня. — Він жонатий?

— На жаль, лапочко, — зітхнула скрушно Подруга. — Жонатий і має дитину. Вірочку, п’ять років. Мала бути в них ще й друга, але він не захотів.

— Ну, ти справжній розвідцентр, — блідо всміхнулася господиня.

— Для тебе старалася, лапочко. Я то що? Я така, що з мене все, як вода, стікає. От за тебе серце мені болить.

Я засумнівався, щоб так дуже боліло серце в Подруги за господинею, але все на світі трапляється, навіть парадокси. Моє серце куди більше боліло за господиню, але хто в нас про це питає?

Моя володарка сиділа на канапі, неприродно виструнчена, обличчя в неї все ще лишалося бліде, а вуста втратили свою природну барву. Очі її потемніли, вона дивилася на Подругу, але, здається, не помічала її. Я сидів на підлозі, на зеленому килимі, і повертав голову то в бік господині, то в бік Подруги. Подруга дивилася на господиню, злегка похитуючи головою, і в її погляді було роблене, як мені здавалося, співчуття. Зрештою роблене воно чи ні, а