Волинь - Улас Олексійович Самчук
Народу зійшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службі о. Клавдій вийшов над церковні східці і заговорив:
— Милі брати і сестри во Христі! Хмара велика насувається на Руску землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку, щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших жінок і дітей. Люті полчища, як сарана, насуваються на нас з огнем і мечем та несуть смерть… Усьому смерть! Усьому живому — смерть і руїну. Вже опалилося небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна кров, вже заянчали наші діти, катовані лютими заїрськими мадярами. Вже тяжка ганьба торкнулася наших дочок і сестер… Наші святині, храми батьків опоганено, опльовано. Мадярські полчища нагадують оті татарські орди, що колись, у давнину, летіли на нашу велику землю, нищили, плюндрували її, брали в брань жінок, дітей, старців, над якими творили діла сатанинські. Жінок гвалтом ганьбили, дітей били об камінь, а чоловіків нечуваними тортурами змушували до каторжної служби у своїх царствах.
Отож встаньмо дружньо всі, як один — старий і малий, каліка і здоровий, багатий і вбогий, для захисту нашої батьківщини Росії. Встаньмо всі за її честь і славу нашого батюшки царя православного. Не дозволимо нехристові посміятися над нашими святинями, над могилами предків наших. Не дозволимо злому ворогові сягнути на нашу свободу, за яку довгі віки лилася кров наших славних батьків, дідів і прадідів — християн православних.
Хай не буде ні одної душі між нами, хто б не пішов на брань велику, хто б пошкодував для спільного добра чи то коня свого укоханого, чи себе самого. Не плачте, жени, і не ридайте. Знайте, що нема нічого гіршого над неволю, а той, хто впаде на полі брані за віру, царя і батьківщину, дістане від Найвищого Царя небесного вінець вічності. Будьмо всі мужні і готові, бо ворог коло воріт, ворог під вашою брамою. Його дикі орди підступають все ближче і ближче. І, можливо, поки наспіє наша «доблесна» армія, ворог «вторгнеться» у наші володіння. Але будьмо мужні. Дивімся просто небезпеці у вічі. Принесімо сьогодні гарячу молитву нашому Отцеві Небесному, Господеві милосердному, щоб він збавив нас і наших дітей від гладу, потопу, огню і меча ворожого. Приготуйте усі ваші вози із добром вашим, щоб коли ворожа хвиля нахлине, ви могли знятися з місць своїх і відійти у глиб матері Росії, яка знайде для вас притулок і хліб насущний. І я піду з вами також. Як добрий пастир череди ніколи не покине своїх овечок, так і пастир стада духовного не лишить в небезпеці свого місця. От прийшли телеграми, що ворожа кіннота роз'їжджає вже за Іквою, що розвідка їх була вже у Березнях, а це чотири верстви за Крем'янцем.
Отож не дрімайте! Не лякайтеся і не плачте! Будьте готові на все. Підем углиб Росії, не дамося ворогові на посміховисько. За нами цар і Бог. За нами велике христолюбиве воїнство наше. Впадімо на коліна, здвигнім руки до неба і воздамо Небесному Цареві наші полум'яні благання, щоб Він милосердний зниспослав на наше воїнство перемогу над ворогом і супостатом — во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа — Амінь.
При цьому о. Клавдій підняв високо руку з хрестом і благословив людей. Все рухнуло навколішки. Жінки залилися голосним плачем. Почалась панахида за перші жертви, за віру, царя і батьківщину на полі брані живот свій віддавшії. Тужливе «Господи помилуй» пронеслося над головами людей. Он мати горне до лона свою дитину, а великі сльозини витікають з її очей і котяться глибокими зморшками до. бороди. Он дід — сивий, як голуб, припав чолом до порога, б'є засохлим кістлявим кулаком свої груди. Молода смуглолиця дівчина тисне до грудей обидві долоні, ніби там огонь, який пече і який треба здушити.
А сонце дивилося і завзято мовчки пекло. Небо майже чисте, лиш пара сукуватих незграбних хмарин, і це все.
Люди понесли під свої стріхи жахи і ридання. А в селі нова несподіванка. На «маказині» знов виліпили наказ — вибиратися.
Матвій уважно прочитав усі літери, усі знаки. Хотілося хоч маленьку ключечку знайти, щоб зачепити на ній свою надію. Дарма. Йди, господарю, витягай воза, клади на нього своє господарство, чіпляй за люшню твою худобу і їдь.
Їдь, куди хоч. Світ без кінця.
Матвій ступає в поле. Йде стернею між півколами. Став і глянув на захід. О, ні! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землі, то зроби так, щоб провалився він і на його місці постало море. Хай хвилі гуляють тут, ніж ворожий чобіт, що топтатиме цю скибу, де кожна грудка напоєна моєю кров'ю.
Півсотня років стелиться поза мною, і я згадую кожний день, як згадую болючий зуб кожну секунду. О, це вже ні! Підходь, арміє — сто тисяч, я стану проти, і хай тисяч куль б'є в мої груди. А місця цього я не дам! Я завоював його! Я — Матвій Довбенко!
Я не видирав його ні від кого з рук. Я заплатив! Так, — кров'ю, шматками власної плоті, ріками поту! Як хто сміє загарбати мені це?!
Лицем до заходу звернувся, кинув зір з-під насупленого чола. Постать мимохіть вирівнювалась і долоня корчилась у жилавий п'ястук.
— Йди, вороже! Ходи за власним кінцем, стань на цю гарячу ниву, яка спече тебе і зотлить твої кості. Ні одної скиби ворогові! Ні одної груди своєї землі! Геть!
Коли б мав дорослого сина, сказав би: «Бери хлібину на три дні і йди під «ружо». Земля охорони потребує». Коли б сам міг двадцятку років з плеч скинути, став би також у лаву. Земля потребує охорони!
Сотня за сотнею років йшли над землею і лишали на ній свої знаки з огню, з заліза; лишали наш дух тут… лишали кості безлічі поколінь. Чуєте? Хто сміє вирвати нам з-під ніг цю віковічну підставу?
Ступає далі Матвій. Поле перегортає перед ним сторінку за сторінкою, мов якась велетенська книга. Тут стерня до зяблі готова. Там конюшина насінна з поруділим твердим, як камінці, голов'ям. Там озимина буде — жито, вусата червона пшениця… А он, над Мозолянкою по чужих полях, в гурті корови пасуться. Здалека це ніби зграя птахів, і дим там довгим рукавом розтягнувся — видно, огонь кладуть пастухи.
І обійшов Матвій також свої нові будинки. Кожна цеглина тут власною рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий
