Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

— Машина, як усі американські: пунктуальна й примхлива. А головний її недолік — недороблена: ні тобі навпростець, ні манівцями. Їй ще далеко до наших коней...І все-таки відмовлятися од машин не будемо. Після мого весілля поїдеш, Петре, у Великий Токмак і там ще одержиш на заводі три авто "Бенц" і ще якихось два англійських. Словом, віднині ти — командир автомобільного загону. А зараз іди додому і готуйся на моє весілля. Приходьте всі Вусатенки, Макухи... Хто там ще поряд з вами? Зайди до Троянів і Лютих... Усі приходьте, місця вистачить.

— А "Форд" на весіллі не знадобиться? — поцікавився Вусатенко.

— Найліпший, Петре, автомобіль — це наша тачанка. Нею можна і наліво, і направо повернути в будь-якому місці в степу, а головне — не питає вона: є дорога чи її катма.

Не сподобався "Форд" Нестору. А хотів же він пофорсити на ньому перед гуляйпільцями у день свого одруження з Галиною Кузьменко. Не пофорсить. Це вже факт... Їхнє весілля відбудеться через кілька днів у Гуляйполі. А після цього вони обоє відбудуть у тимчасову весільну подорож на Одещину й Єлизаветградщину — рідні місця Галини.

У день свого одруження Махно з'явився з нареченою у центрі Махнограда (так люди називали між собою Гуляйполе) рівно об одинадцятій годині дня. Їхали молодята в чорному фаетоні, запряженому в трійку мишастої масті коней, які лисніли від жиру й витанцьовували. У їхні розкішні гриви й хвости хтось дбайливо вплів райдужні бинди й саморобні квіти, від чого коні були схожі на велетенських павичів. Таким же розмереженим був і фаетон: з боків увішаний пришпиленими биндами різних кольорів, а всередині оббитий червоним сукном. Ззаду на м'яких сидіннях урочисто сиділи, мов на царському троні, полководець селянських повстанців тридцятирічний Нестор Махно і його двадцятидворічна сподвижниця вчителька Гуляйпільської гімназії Галина Кузьменко. Він був у чорному костюмі, білій сорочці з чорним "метеликом", а його наречена, певно, на догоду Нестору також була у чорному костюмі й покрита великою вовняною білою шаллю. В обох ще були накинуті на плечі чорні котикові шуби, бо ранок видався прохолодним і, мабуть, ніхто з них не хотів застуджуватися, тим більше, що Махно ще з царської каторги все підкахикував. Таким чином молоді, зодягнені в усе чорне з незвичними білими відтінками, на фоні червоної середини фаетона виглядали підкреслено святковими й величними. Так могли їхати лише вожді нації і військові переможці значних битв. Люди, певно, ще звечора знали, о котрій годині виїдуть до них Нестор і Галина і куди проляже їхній шлях, бо висипали на вулиці, здається, всі до одного — від зовсім древніх і немічних до найменших діток. Усі вони щиро й радісно вітали "батька" і "матушку" помахами рук та голосними вигуками: "Слава "батькові"!, "Слава Галині"! Там, де юрбилися діти, кучер за велінням отамана зупиняв гарцюючу трійку мишастих, виходили з фаетона молоді й щедро роздавали цукерки та пряники малечі, попадалися гостинці й бабусям та дідам, і тоді ще гучнішими ставали вигуки: "Батькові" слава!", "Матушці Галині слава!" Та нараз зовсім несподівано й непередбачено жодним сьогоднішнім ритуалом перегородили вулицю дві тачанки. З них вийшли дужі молодики, відомі Нестору його синки — кулеметники Григорій Лютий, Василь Панага[57], Тимофій Припихайло[58] і з ними добре відомий гуляйпільцям Влас Шаровський і ще кілька махновців. Вони поставили посеред дороги два снопи торішньої пшениці й при наближенні до них "батькового" фаетона в один голос закричали:

— Стій! А хто їде? Що везе?

Нестор розгубився, про щось спитав у Галини, мабуть, радився, що відповідати і взагалі, як бути з ними? А та лише заусміхалася. До Махна під'їхав його завжди вірний і відданий товариш і слуга Сашко Нетреба, котрий верхи на коні супроводжував "батька", і щось йому сказав. Нестор тут же відповів розбишакам, які перекрили вулицю:

— Їде мисливець і везе впольовану куницю... Не куницю, а красну дівицю.

У відповідь Григорій Лютий, котрий знав усякі народні пісні і віршування, голосно, аби чули й усі люди, що зібралися на тротуарі, промовив:

— А за цим словом у дзвоники дзвоним...

Панага й Припихайло дійсно задзеленчали у дзвоники, мабуть, позичені ними для такої оказії у гімназії чи в школі, а Лютий продовжив:

Усі три повстанці тричі