Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
— А мені, наплювати, якої Махно національності чи якої партії! Я знаю, що зараз якби не його партизанська армія, то Денікін був би під Москвою, а то й у самісінькому Кремлі.
Ленін, котрий ходив по кабінету, зупинився:
— Так, так, батєнька... Цікаво... Архіцікаво... А де ж наша армія?
— Махно — справді великий полководець, Володимире Іллічу. І таких, як він, наша армія ще не виростила, — відповів за Дибенка командарм Укрфронтом Антонов-Овсієнко.
— А мені доповідають, що він п'яничка і бабій — не більше.
— Вигадки! — заперечив вождеві Дибенко. — Випиває стільки, як усі ми... І бабу одну має.
— Це ту... українську націоналістку і запеклого ворога більшовизму?.. Як її звати? Я щось не можу пригадати її прізвища, — продовжував цікавитися Махном і його оточенням Ленін.
— Галина Кузьменко, — підказав Дибенко. — У них невдовзі має бути весілля.
Ленін:
— З попом? У церкві?.. Українці, я знаю, всі надто віруючі.
— Махно не визнає жодної релігії, — відповів командарм.
— Він атеїст?
— Безбожник.
— Архіцікаво.
Ленін залишив у спокої Дибенка й переключився на Антонова-Овсієнка:
— Мені доповіли, що ти направив на моє ім'я листа про нагородження Махна орденом Червоного Прапора.
— Направив, Володимире Іллічу. Він заслуговує на таку високу нагороду.
Від цієї розмови у Дзержинського нервово засіпалися на впалих щоках м'язи, а Троцький, не стримавши своїх негативних почуттів, просичав:
— Знайшов, кого нагороджувати? Цього вилупка й недоноска! Його б до стінки!
Ленін:
— А чого? Можна й до стінки. Тільки, хто ж зупинить Денікіна? — вождь глянув на Троцького. — Ти, Леве Давидовичу?
Троцький:
— Я — політик, а не солдат.
Ленін:
— Може ти, "залізний Феліксе"?
Дзержинський:
— Моя справа ловити й розстрілювати внутрішніх та зовнішніх ворогів.
Ленін:
— Дибенко разом з Антоновим не можуть зупинити Денікіна. Що ж нам робити?
Дзержинський, на відміну від інших тут присутніх, не зводив свого погляду з Леніна. Чекіст номер один вже добре вивчив свого вождя, який на всіх подібних "чаюваннях", що мало не доходять до мордобою, робить карколомні узагальнення. Іноді вони можуть бути для гостей несподіваними і навіть дикими або, принаймні, дивними. А які будуть висновки сьогодні?.. Ось Ленін зупинився посеред кабінету, заклав великі пальці рук за свою чорну, утеплену козячою вовною камізельку й промовив:
— Махно та його банда чи, як він називає, повстанська армія нам поки що потрібні. А тому ми його нагородимо орденом Червоного Прапора... Можливо, зробимо це незабаром. — Ленін замовк, щось подумав і продовжив: — Антонову-Овсієнку і Дибенку раджу привітати від свого імені цього "батька" з його одруженням... Ось і все, товариші. На цьому поставимо крапку.
...А в той час Махно вирішив перевірити, на що здатна у наших степах американська чудо-техніка "Форд", для чого викликав до себе Вусатенка.
— Ну як наш іноземець? — поцікавився "батько" в Петра.
— Заправлений, перевірений і ладен мчати стрілою, — відповів водій.
— Стрілою не треба, а ось по дорозі і з вітерцем у напрямку Поліг давай гайнемо.
"Форд", на щастя, завівся швидко. Махно розсівся, як велет, на задньому сидінні й, радий, що машина без верху, як він сказав, без гнітючого даху над головою, неприховано радісно усміхнувся весняній прохолоді. А стояв ранок третьої неділі березня 1919 року. Видався він теплим і напрочуд багатим на пташиний спів. Певно, буде сонячний день. Ось-ось зігріють матінку-землю перші промені сонця. Вони вже торкаються і лижуть верхів'я високих дерев.
— Куди їдемо? — спитав Петро в отамана.
— Я ж сказав: на Пологи.
Коли минули Гуляйполе, Нестор попросив, щоб Петро притишив свого "залізного коня":
— Повільніше, ми нікуди не поспішаємо, — сказав і продовжував замріяно дивитися ген-ген у край безлюдного і тихого степу. Про щось, звісно, думав: про минулу важку юність чи про нелегші, а то й ще жорстокіші, майбутні дні та роки?.. Десь посеред шляху він раптом сказав:
— А що, Петре, коли звернемо навпростець?
— Застрянемо, "батьку". Поле ще вогке, грузьке... Та й автомашина — не кінь, вона може їздити лише по дорогах, причому, второваних і сухих...
