Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

В отамана теж музики біля самого серця, прикохує їх, заграють — здається, воно само сміється і плаче. Це його клопоти збирають їх на Січ.

Музиканти обливалися потом незгірш, ніж косарі на толоці, а танцюрист лишився один — чіпкий і маленький; коли йшов навприсядки, замітав полами майдан, шестеро чи п’ятеро лежали на землі, повідкидавши руки и ноги. Забачивши отамана, музики гримнули, як на Водохреще після останнього пострілу, а танцюрист зірвав з голови червоноверху шапку й вдарив нею об землю біля отаманових ніг. А сам пішов чортом, пішов змієм, і очі йому горіли, як у змія, й вуса миготіли, як дві шаблі, і поли жупанини злітали, наче крила. Ще й приспівував зі свистом:

Ой посіяв козак гречку

На дубові на вершечку.

І все велетенське коло затупотіло ногами, заторохтіло влад порохівницями й ложками:

Сам п’ю, сам гуляю,

Сам стелюся, сам лягаю.

— Йдіть геть, бісові діти, — відмахувався Сірко. — Он ваш танцюриста. Якраз до вашої музики і до вашого чину.

Серединою майдану, незважаючи на танцюристів, ішов козак. Голий — голісінький, тільки довкола стегон на ремінному орчику теліпалося піврушника. Але сива шапка — задерта гордовито: мовляв, своє прогуляв, на чуже не заздрюся, й вигляд у козака поважний. Пропити шапку — то ганьба для запорожця, ніхто не оддасть тобі добридня. А що штанів, чобіт нема — то марниця. Он і святі на картинах геть усі без штанів і чобіт.

— Отамане, не погордуй! — блиснув очима танцюрист.

І враз Сірко відчув, як від того зблиску мовби щось загорілося в грудях. І підняло, й понесло, й стало йому легко та терпко. Гомін юрби, її сміх лоскотали, вогники в примружених очах дратували («Де там йому, поважним паном став, та й підтоптався»), цілив на них з — під присурмленої брови, немов з пістоля, але ж хіба одіб’єшся од усіх! Й це дратувало ще дужче, й дратували музики, які загаджикали голосніше, виклично — під’юджували отамана. Годилося б піти — поважно, спокійно (такий і мав намір), та враз його мовби підхопило щось, і він теж зірвав шапку, зірвав шабельтас і, натискаючи на п’яти, пішов на запеклого танцюриста. А той вже мчав пріч, уприсядку, згинці, майже дістаючи обличчям колін. Сірко теж пішов навприсядки, з розтяжкою вниз, — летів у бистрій погоні, спинаючись на стременах, дістаючи шаблею ворога, що утікав, — хотів догнати навсправжки. А той домчав до цимбалістів і враз — помах, злет, стрімкий яструбиний злет, і вже — втікай, втікай, чорний вороне. Й ворон утікав, волочив одне крило, то підлітав, то падав, то дріботів по землі, шукаючи сховку.

«Ах ти ж, чортів син».

Проте за кілька хвилин Сірко лежав на голоземлі серед інших невдах — танцюристів, витирав полою обличчя та шию. В грудях горіло полум’я, подих сперло, руки й ноги тремтіли, та ще на додачу до всього — підвернув ногу. А затятий танцюриста стрибав біля нього, мов цап, посмикував себе за розтріпані вуса, витинав дивовижні третяки. Сірко, не знати чого, враз озлився на свою поведенцію, на оце дратівливе вихляння зеленими потертими сап’янцями перед його носом, підхопився, щоб потягнути глумливця наділками шаблі по спині, але той вчасно вловив у отаманових очах гнів і собачою риссю рвонув через майдан. З розбігу налетів на тулумбаса, й довбиш пригостив його півпудовим, обтягненим шкірою билом. Козаки реготілися. Реготав і Сірко. Кращого сміху, як у нього, не було на всій Україні. Витирав кулаками сльози в очах і похлинався сміхом. Отаке нікчемне, отака патика загнала його до знемоги!

Пересміявшись, отаман підвівся, обтрусив пилюку, кинув козакові півкопи одчіпного й пішов до нижніх куренів. Ще гаряче шугала в жилах кров, ще пружно, в лад музикам, ступали ноги, а душу враз опалив безпричинний смуток. Таке з кошовим бувало часто — в розпал веселощів обіймала серце туга, й вже не міг її прогнати. Радість доторкалася до чогось приспаного, й воно прокидалося. Тяжкі лиха, смерті й рани не захмарили Сіркові навічно похмурістю душі, не випили з неї життєвої снаги, одначе переплутали в ній струни. До того ж було трохи маркітно, що дався на підмову танцюристові й музикам. Прикро, з якого боку не поглянь. Ще хтось подумає, що запобігає таким робом у товариства приязні, кат його візьми! Ні в кого ніколи нічого не запобігав. Усім Бог відміряв рівно, тільки декотрі прихопили чужого. А він свого не віддасть. Та й чого має віддавати, чого має гнутися перед кимось — нехай то буде гетьман чи навіть цар. Вони такі ж самі люди, як і інші, їдять, і п’ють, і норовлять пожакувати, де тільки можна. Всі на Січі знали — отамана голіруч не взяти. Його й страшно брати, страшно зачепити неправим словом. Нерозумне слово вибачить, а кривдне, підступне не пробачить зроду — віку.

Назустріч пройшов товариш куреня Васюринського Дерикоза. Його потаємний ворог. Може, найбільший з ворогів. І то за віщо? Не обирають кошовим. Пнеться до булави увесь вік, а її йому не дають. Може, через те й не дають, що пнеться. Го — го — бери її. Заслужи й бери. Дерикоза вже не може володіти собою. Безпричинно гнівиться, на кожній раді виступає проти кошового. Кошовий рідко коли відповідає йому. І всі те розуміють: біда чоловікові, кортить влади, а до неї не допускають.

Дерикоза пройшов мовчки. Важкий погляд, важке обличчя, ледве торкнувся рукою шапки.

І ще один чоловік не привітався до отамана, та й не міг привітатися: стояв прив’язаний до стовпа. Одвернув змарнілий, із засмоктаним вусом писок, похилив голову — боявся, що отаман підійде до купи лози, що в нього за спиною. Покрав свічкар Слинько свічки, продав їх, а гроші передав двом племінницям — старчихам, і судили його мирським судом (так звелів ієромонах), прив’язали до палі посеред майдану і поклали жмут різок, цвьохких, але тоненьких, бо й дячок тоненький, хирлявий тілом. Одначе й та лоза лишилася не обхвостаною, і ківшика, що висів на кленовому відерці з оковитою, ніхто не здіймав — Слинько все — таки Господній слуга, та й крадіжку свічок не мали за справжню. Тиждень тому біля стовпа стояв прив’язаний Харко Туз, велетенської статури козак, і хоч чоловік він лютий — прелютий і такий, що вночі краще з ним не зустрічатися, ще й до кожного, хто брав у