Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували її все дужче. Страшна відповідальність гнула до землі. Не був боягузом і міг сам піти на ворожі списи й померти, але не міг бачити стражденних, спрямованих на нього, поглядів жінок та дітей. Вони вірили в нього, як у спасителя. А він уже не вірив ні в що і найперше — в гетьмана та боярина. Якби збиралися дати ворогові бій під Ладижином, уже прийшли б, принаймні подали б якимсь чином звістку. Ночами полковника мучили змори, жахався у сні, а ось уже третю добу зовсім не міг склепити повіки. Був бридкий сам собі, йому здавалося: криваві потоки, що червонять Сільницю та Буг, течуть через його нерозважливість. У місті лютував голод, хати біля валу були переповнені пораненими, які мерли мов мухи. За кілька днів ладижинський цвинтар виріс удвоє. Приймав усе те як покуту за якісь гріхи й боявся більшого лиха. Серце провіщало біду од самого початку, він тоді хотів од’їхати звідси, даремно ладижинці не випустили його. Він би забрав з собою провину за вбивство ханського фамільянта, басурмани не помщалися б за це Ладижину. А тепер міщани прирікають своєю затятістю на смерть і себе, й своїх жінок та дітей, і його козаків.

Кожній людині відведена міра страждань, покути за вчинки — його переповнилася вщерть.

— Ми затягуємо зашморг на власній шиї, — підвів полковник голову, й очі йому заблищали, — та й нема в нас чим боронитися. Свинцю лишилося двоє корит, пороху теж обмаль. Султан обіцяв милосердя — приймімо його жадання, поки не пізно.

— Хіба ти не знаєш султанового милосердя! — суворо грюкнув об підлогу шаблею Сава. В його карих косуватих очах горіли осуд і гнів. — І коли б хто з нас важився до тої згоди… — нервово вийняв з — за пояса похідний пірнач, поклав на стіл і одразу ж прийняв його.

— Я важуся, я, — закричав Мурашко, — і пошлю зараз до султана козака…

— Ти не можеш послати без нашої згоди, — обізвався Анастас Дмитрієв. — І мислиш зараз, як зайда. — Анастасові втома обійняла синіми колами очі, темне обличчя почорніло ще дужче, ніс загострився і став, як дзюбка.

— А ти прибіглець… Хто ти такий? — Мурашко був схожий на загнаного вовка. Оглядався на всі боки, нізвідки не чекаючи допомоги, очі йому микуляли й бігали. Одвернувся до вікна. Бачив, як попід будинком, злодійкувато оглядаючись, двоє козаків несли щось у мішку. Мабуть, одбатували шмат конятини або доп’яли якусь іншу живність. То було заборонено, і щось рвонулося в полковникові, аби гримнути на козаків, та й зів’яло. Здалеку долітало гудіння, що, здавалося, вгвинчувалось у вуха (так гудуть шершні в гнізді), — турецький табір не замовкав і на мить.

— Я людина цієї сторони. За неї складу живота свого, — блиснув чорним вогнем очей Анастас. — Пане полковнику, тебе настановило товариство, ти мусиш сповнити його волю. — І став поруч Сави. Той, високий і важкий, як гора, плечима підпирав стелю, цей був маленький, чорний, як запечений корж, — затятий.

— Я… не можу більше, — тихо й страшно сказав полковник і подивився на всіх примерклим поглядом. — Я подаю в абшид. Але допоможу вам усім…

Мурашко підвівся з обшитого шкірою стільця й повільно пішов до дверей. Ніхто не одважився зупинити його. Ніхто не зрозумів Мурашка, з чого потім сталося велике лихо.

На вікнах світлиці були міцні грати, у рамах — товсте віденське скло, проте Мурашкові слова якимось чином одразу проникли на майдан. Вони звар’ювали козаків, і ті важилися вбити полковника. Одначе на дверях будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас Дмитрієв; поки усовіщав призвідців, полковникові вдалося втекти через вікно й сховатися у протопопа.

Цієї ночі Лаврін і Марко по черзі вартували на валу од слободи Ладижинської яко смолоскипники. Біля палісаду стояло відро з нафтою, лежало кілька полін і купа клоччя. Смолоскип горів, ввіткнутий в трухляве дупло в палі, над ним літав кажан, ледве не черкаючи крильми. Ніч стояла холодна, імлиста. Небо затягло сірою повстю хмар, рідко — рідко, неначе прискалене око, зблимувала в холодній таловині зірка. Важко спало місто, спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечері зурна — втома й смерть притлумили дикий запал. Зрідка, мовби знехотя, перегукувалися дозорці. Їхні гортанні оклики черкали, як залізо по каменю.

Лаврін спав, щільно закутавшись у кирею. Десь здалеку, з міста, долітала пісня, її вели два голоси, мабуть, співали такі самі дозорці, як Марко та Лаврін:

Ой вийду я на могилу

Та погляну у долину,

У долині огонь горить,

Коло огню турок сидить.

Коня держить за поводи,

За поводи шовковії,

Біля його дівка сидить,

Дівка сидить, слізно плаче,

Слізно плаче, турка просе:

«Пусти мене, турчиночку,

Побачити родиночку,

Ще й рідну Вкраїночку».

Гарно співали козаки, славні мали голоси, і Марко подумав: шкода буде, як погинуть. А далі Марко чомусь озлився на співаків, мабуть, через те, що нагонили на нього тугу, а йому й так було страшно, здавалося — ніч сповила його густою чорною сіттю. Почував небезпеку чолом, потилицею, скронями, боявся одійти од Лавріна й боявся, аби через вал не скралися ворожі вивідачі та не зашморгнули на шиї аркан. Минулої ночі витягли городового козака, й він захлинувся, вони покинули тіло на лузі.

Десь у глибині душі Ногаєць почував, що страх має над ним більшу, ніж над деякими іншими козаками, силу. Проте не один він такий. На хоробрість Бог чомусь скупий, а страх сіє щедро. Всі на землі чогось бояться: одні більше, інші менше. Якщо не шаблі та полону, то старших над собою або чуми. Ні, шабля й аркан лячні всім, то тільки декому вдається схопити власну душу в кулак і стиснути до отерпу. Життя не дороге тільки причинним або таким, як Салій. Хворий на пранці, він шукав смерті, ліз на ратища та шаблі, але залізо його не брало. Вороги втікали, забачивши гнилоносого бойчака, й втікала смерть, аж поки не змилосердилася та штовхнула п’яного з валу.

Звичайно, є й серед простих козаків такі, що вибігають під кулі, викликають на герць супротивника. Аби возвеличитись над іншими, аби доскочити чинів і шани в товариства. За ними, стративши голову, кидаються інші. Але ті люди, либонь, не наділені великою мудрістю. Чи заховано хоч в одного сто талярів, чи ходив хтось із них мрією біля справжнього щастя, чи мав хист і розум до справжнього жарту, чи… закохався в гарну — гарну