Діти - Галина Василівна Москалець

Здається, Даник одружується. Недавно ходив з синяками, що йому Вірка наставила, а тепер думає брати директорську доньку. «За віщо, — питаю, — тобі таке щастя?»

Даник сміється.

«За те, — кажу, — що ти дурний і підлий. Такі завжди далеко підуть!» — «Ну-ну, ти полегше!» — «От мені дивно, — не зважаю я. — Боягуз ти боягузом. До Вірки і то боявся йти. А тут таке… Тепер дівчата пішли самостійні. Не можу я повірити, щоб ти перший до Іри підійшов. Тобі б якусь продавщицю, ти б і за те бога хвалив».

«Щастя завжди несподівано приходить!» — відказав Даник.

«Ти диви, який філософ! Тобі б не ковбасу возити, а в університеті викладати!» — «Може, й так!»

Чи ви таке чули, люди добрі? Цирк! Я думав, що трісну зо сміху.

«Ти, — кажу, коли вже насміявся, — мудруй не мудруй, а я не повірю, що ти для свого щастя хоч пальцем кивнув». — «А що, хіба я не можу дівчині голову закрутити!»

«Та не кучерями своїми й очима голубими ти їй голову закрутив, а тим, що ти підлий і дурний. Їй вже набридли дурні, що прикидаються розумними. У тебе все в чистому вигляді. Психолог я чи ні?» — «Іди ти…»

Бачу по ньому, що задумався. «Не журись! — кажу. — В тому твоє щастя… Скористати можна».

«Диви, який ти добрий, Дімко! Все мені по поличках розіклав… Спасибі!» — «Прошу, — відповідаю. — Цікаво, який ти далі будеш. Машина, тесть з становищем, кам’яниця, жінка з дипломом. Це я знаю. А далі що? Думаєш залишатися таким самим дурнем? Не дадуть тобі дихати, чоловіче… Перекроять, перефарбують. Будеш як фарбований лис…» — «Та то ще нічого не ясно… Чого ви всі причепились, що я одружуюсь? Я сам не знаю як воно вийде!» — «Знову забоявся. Я тебе, брате, наскрізь бачу! Поженуть — підеш. Покличуть — побіжиш, але свого не впустиш. Може, навіть вішатися спробуєш з великої любові або вени різати. Але, кажу, свого не впустиш. Ті люди кожного перелицюють. Чув про філософський камінь? Він ніби все на золото перетворює. А тебе, знаєш, у що перетворить? У лайно.

Що вони всі від мене хочуть?! Мама з татом проходу не дають, різні брудні плітки передають про Даника. Я ж тільки йому вірю і більше нікому.

Справді, як дивно виходить у житті. Жила собі спокійно, а тут зірвалась. Мені здається, що я весь час була лялькою. Робили з мене, що хотіли. А за де одягали і годували. Якби Данила мені нав’язали, я б його висміяла і відштовхнула. Але ж він такий наївний.

Тільки коли він взяв мене за руку і повів з весілля на очах усіх, я зрозуміла, що це сильна людина. Але нітрохи не злякалась.

Він дуже мало говорить. Я це давно помітила. Він тягнеться до чогось світлого, йому треба вчитися.

Господи, мені досі соромно, як тоді в темряві я розревілась. Просила, щоб він забрав мене від цих людей, які, певно, зараз сміються з нас обох, мовляв, треба тікати звідси, поки не пізно.

І як добре, що він мовчав! Якби він сказав хоч одне слово, я дала б, напевно, йому ще одного ляпаса.

Він вважає мене за маленьку дурненьку дівчинку. Я ж зовсім не знаю життя.

Мене підозрівають казна в чому, а він навіть боїться глянути мені в очі…

Хоч мама забороняє, щоб я розповідала про Іру й Даника, але як утримаєшся, коли так люблять одне одного! Бачила я їх на танцях. Як вони танцювали! У мене теж є хлопець. Вчиться в нафтовому технікумі. Звати Вітею.

Дуже симпатичний.

Так усе добре виходить, що ніхто й не сподівався. Я така рада, що хочу скакати аж до неба. Де вже мені в голові ті екзамени! Дівки спокою не дають: «Скажи, чи правда?»

А я відповідаю: «Поживем — побачим!»

А раптом не вийде? Та я тій Ірці таке підлаштую за свого брата…

Швидше би весілля! Даник поїде до загсу на «Волзі» і тільки на «Волзі». А весілля зробимо в ресторані. Натанцююсь з Вітечкою до упаду!

Цікаво, як Іра буде вбрана? Ну, звісно, вищий клас!

А що я мамі казала? Даник у нас такий, що йому всього багато треба. Ех, швидше б закінчити школу! Тепер ніхто не посміє зі мною поводитися зневажливо. За мене буде кому заступитися. Ну, до чого весело! Хочеться всіх перецілувати, переобнімати. Жаль, що Даник тепер зі мною не хоче говорити… Думає, що мала ще, нічого не