Діти - Галина Василівна Москалець
Кажу: «Може, у вас до гріха дійшло, признавайся? Зробимо весілля, щоб не запізно. Тепер знаєш, які дівки пішли… На другий день після весілля в пологовий дім».
«Що ви, мамо, знаєте! Я її й пальцем не торкнув».
«Ая, просто так дівчина не буде бити по лиці!.. Ти мені ганьби не роби, ти вже мені досить тої ганьби наробив із міліцією та з Віркою… В гріб мене заженете, ти і твій тато! Тільки з хати вмієте тягнути, а до хати й поліна не принесете… Що то далі, сину, думаєш діяти?»
Даник мені: «Побачите, мамо. Я знаю, що я роблю…» — «Ти знаєш, а люди, а ми?» — «Треба буде, то взнаєте!»
Щось змінився мій Даник, не втямлю, чи на добре, чи на зле.
Ходить, все щось думає, аж з лиця спав. Деколи ні з того ні з сього посміхається сам до себе. Питаю: «Чого смієшся?» Я ж мушу знати. Моя кров. «Не будьте такі, мамо, цікаві…»
Сонечку питала, що, де, хто каже про Даника і директорську доньку. А вона: «Любить її Даник. І вона за ним вмирає». — «Я вже стара, — кажу, — щоб таке розуміти. Не розказуй байок. Люди краще знають…» — «Фі! — фікнула моя сорока. — Що люди можуть знати? То їх особиста справа». — «Дивись, — пригрозила я. — Тримай язик за зубами! Хто би тебе що не питав, кажи, що нічого не знаєш. Бо відлуплю!»
Та я сама знаю, що Соня не скаже. Не такого роду, щоб хвалитись перед ким попало…
Розповідь Нелі
Піймалась наша Ірочка. Набридло бути святою та божою. Я думала, що вона горда, а ти диви, кого знайшла собі. Принуда! Він до мене клинці підбивав, я ще вагалась, чи варто з ним ходити, а Ірка довго не думала і в морду. Не побоялась при людях. Я би ніколи на людях собі такого не дозволила, та ще на чужому весіллі. Правда, Ірка забагато випила, але ж ніхто нікого не бив по морді. Хитра! Видно, на нього оком накинула. Навіть мені не признавалась…
Ні, чого-чого, а такого я від неї не сподівалась! Попросила б, я задаром відступилася б од того Даника. Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза! Я просто Ігоря хотіла позлити. А тепер через неї з ним посварилася.
Тоді я ледве ранку дочекалася. Яке вже там весілля було в голові! Прибігла десь об одинадцятій до Ірки. Мама її сказала, що вона спить. То й не дивно, після вчорашнього… Видно, вдома ще не знали нічого. Питає мати: «Чого це Ірочка так рано прийшла?»
Ну, все-таки вона мені подружка. Я й кажу: «Голова в неї вчора боліла».
«А я думаю, чого вона така бліда прийшла!» Поговорили ми з нею про те, про се. Я, звісно, про Ірчині коники — ні слова.
Тут якраз вона встала. Як побачила мене, зразу скривилась. Поснідали ми з нею. Дивлюсь, а в Ірки руки трусяться. Боїться. Мати вийшла, а вона зразу: «Ох, яка я вчора була п’яна! Ти коли прийшла з весілля?» — «Тоді, коли всі», — відповідаю. Вивідати в мене хоче, але не може. Пішли ми в її кімнату. «Що, — кажу, — ти вчора таке вчудила? Усе місто цілий місяць матиме про що говорити. Не бійся, я твоїй мамі нічого не сказала. Але інші скажуть».
Ірка раптом як визвірилась: «Плювати мені на місто! Ненавиджу! Що ви розумієте!»
Відвернулась до вікна, шарпає конспект. Каже: «Як мені недобре! Треба ж було так напитись!»
«Слухай, — почала я, — ти мені теж напсувала добре, але я на тебе не гніваюсь…»
А Ірка замість того, щоб мовчати, носа задерла. «Потрібно мені твоє прощення! Я знаю, що роблю. Мені співчуваючих не треба. Всі ви думаєте, що я бозна-чим займаюсь. На себе подивіться!» Тут уже я не витерпіла: «Цікаво, що ти в тому Даникові знайшла? Ви хоч цілувались?» — «Ні! А що знайшла, то моє!» — «То ти така? Можеш мене не ревнувати. Я з такими занудами, як Даник, не воджуся!»
Та й пішла. Думала, Ірка заверне, але нічого: ще прибіжить коза до воза!
Подзвонила Ігореві, розповіла. А він раптом мені заявляє: «То я винен, хотів сам Данику морду набити, але Ірка вирвалась сп’яну». — «Дурний ти! Чого б вона з ним тоді пішла? Любов з першого погляду? Я б тобі сказала, що то таке, але не хочу… Бо ти язиком розплещеш». — «Нелюсю, скажи…» — «Приходь після обіду, може, й скажу».
Ну, й каша заварилася! Але добре, що Ігор прийде. Видно, не гнівається. Подобається він мені. Не знаю чим. Може, тим, що гострий на язик. Не те, що той віхоть — Даник.
Розповідь хлопця
Я Даника як облупленого знаю. Від нього всякої підлості можна сподіватись. Працюємо разом. Прокурором мене кличуть, а насправді я Діма,
