Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
– Анно! – зойкнули її викривлені уста з неописаним жалем, немов благаючи. – Анно, прийди назад!
Повно сліз найшло їй раптом в очі, і вона мов крізь серпанок гляділа вперед себе.
Перед нею лише поля зеленілися.
По маєвім дощі зеленіли й пишалися, дерева розвинулися, поприбиравшися в ясну розкішну зелень, і позаквітчалися в білі, рожеві китиці цвітів.
Вогкий запах маєвого цвіту розходився у воздусі й голубив насилу до себе.
Земля розкошувала…
* * *
Хутко по тім відвезли Анну до шпиталю. Село зобов'язалося понести кошта за неї, і з сим, здавалося, настав уже супокій у голосних подіях села, вернулася рівновага в розколибані уми й серця.
Все добігало ніби закінчення… і праця, та сіра, невсипуща, одностайна праця, – вона наложила на все свою печать і замкнула кождому уста. З дня на день вимагала свого часу і їй призначені сили, неустанно утримували руки в руху, перетягалася з одної пори року в другу, зростала, опадала і знов піднімалася, і так затирала незамітно всі події, а з тим минувшість і спомини про неї. Се лише так виглядало зверху. Але що в дійсності було, всередині? Там не завсіди пливли одностайні, однакові струї…
XXX
Шостий рік минає з того часу.
На далеких полях грало на відміну різними барвами, і грало життям і мертвотою.
Правильно наверталися восени смутні маси мряк, уступали покірно незчислимим звіздкам снігу, а відтак розкішній зелені весняній.
Тихо, нечутно ткає природа свої події по черзі і не зміняється у своїх установах.
На полях все ще видніється бурдей.
Стоїть, як стояв, і лиш що незамітно в землю западається.
Його дрібні віконця блимали проти сонця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях плакали великими, тихими сльозами.
В ньому вешталося лише двоє старих людей – Марійка й Івоніка. Вона зісохла, мов скіпка, а він передчасно постарівся. Чи жаль, чи тяжка праця їх так позбавила із сил? Здається – одне й друге. З ніким не зносилися й жили лише, як здавалося, для своєї землі і для своєї худоби, а праці не покидалися. Святочні дні здавалися їм задовгі, а робітні закороткі.
– Для кого їм ще так гарувати? – дивувалися люди. – Для Сави того доста, що мають, а їм, старим, чого треба? Печі теплої та трохи теплої страви.
Але вони були іншої думки.
На полях справді не втихала праця. Їхня праця йшла на служби Божі за душу покійного сина. Два рази в рік відбувалися величаві посмертні обіди. Один восени, а навесні, як бідним людям найтяжче вижившися, – другий. Столи їх угиналися; багаті й бідні, здалека і зблизька, кріпилися на їх хлібі. Так постановили вони собі весь труд свій посвятити на ту ціль, і та ціль була одинокою силою, що удержувала їх при житті і тримала їх сили в рівновазі.
На Михайловій землі зростав той хліб, для Михайла були тії загони призначені, нехай же і йде все, що його, за його душу… А колись, як їх уже не стане, нехай Божа воля діється…
На тих обідах не бували ніколи; ними заряджували все Домніка з Ілією, а як і були, то лише дуже коротко. Вона сиділа й гляділа мовчки, як люди їли й пили, а відтак зривалася, мов несамовита, закладала на себе сердак аж на голову й бігла крізь поля в бурдей. Там зачинялася в стайні, доки Івоніка не вернеться і не розповість, що вже по всьому. А він, заховуючись так само безмовно, від часу до часу заломлював мовчки руки, ударяв із жалю в долоні, а потім десь подівався, віддаючи шепотом Домніці погляд на все, аби ніхто впорожні й голоден не відійшов.
Велика побожність і віра його скріпляли й утримували на дусі, й він тонув у ній всею своєю лагідною вдачею.
«Так Бог дав!» – потішав себе й силувався помиритися з долею. Другої, реальнішої розв'язки тої найстрашнішої події в житті він не дошукував. Інстинктом простої душі відчув, що інша була б йому нанесла горя, і він не переніс би її. Не в силі був би перенести. «А от, – толкував собі, – Сава був і при війську якийсь час, сидів у криміналі, – мимо нього ходили судді, він глядів на мури, за слідами його страшної події слідили люди, та проте він живе свобідний. Що його хоронить? Що розпинає над ним свої крила?
А Михайло не був тим, що він, інакше вів себе, та проте…
Але чому було так? Сила Божа хотіла так…»
Такі питання впивалися деякими часами в його душу до самої глибини й підкошували віру й терпеливість у терпінні, гнали силоміць по церквах і сповідях.
Найрадше заходив на прощу до святого Івана Сучавського й тут умлівав душею.
Чи не винен він сам тому страшному горю? Чи не був задобрим для Михайла, а застрогай для Сави? Тут і там доходила до нього чутка, що він був ліпший для Михайла, як для Сави, але, наскільки йому здавалося, його сумління було чисте. Він бажав добра для обох, але, може, він і винуватий? Господь один знає, в чім лежить вина. «Я темний чоловік, Отченьку! Най Господь простить мені, грішному! Я робив, як знав!» – починав при сповіді, як при втраті любимця свого, і велике, потрясаюче було каяння того, на вид тихого, ніби незначного чоловіка.
Сповідь приносила йому полегшу.
Потішений вертав назад і запрягався наново для ярма сірої, одностайної праці, до невмолимого труда.
– Один день, – говорив він, – один жаль.
Так минали дні для нього. Так мало вже бути до кінця його життя…
Метою його життя було тепер – дбати за Михайлову душу, за його душу бідних годувати, хлібом-сіллю спомагати і за свою і Савину провину благати Бога…
* * *
Від року Сава відокремлений.
Батько дав йому половину хати в селі, і там він зажив.
Мовчки ожидав він тої хвилі, як батько віддасть йому для нього – як думав – призначену пайку, а і пайку Михайла, та так само мовчки не сповняв батько його надії. Ні одним словом не докоряв він йому про смерть брата, ні одним поглядом не нагадував йому про нечуваний учинок; якась тяжка, невидима рука замкнула йому уста навіки в тій речі – лише землею не наділив його.
Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє
