Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
— А ви, як водиться, не втримались, пішли гостеві з чужкраю на поміч.
— Як могли втриматися, достойний, коли бачили перед собою видиму татьбу. Герцог стинав голови усім підряд: і тим челядникам, що при броні були, і тим, що не мали її. Вози ж з майном забирав і гнав до лісу. Та й на те зваж: у герцога три сотні мужів, а серед гостей, що при броні були, всього лиш півсотні.
Князь подав знак утриматися від подробиць.
— Хто цей, що на наметі?
— Привідця валки, що стала жертвою герцога Рігельського і його татей.
— Ви одбили його в баварців?
— Ба ні, доки над’їхали до місця січі, баварці встигли забрати вози з майном і зникли в лісі. Цей, що на наметі, упав із коня останнім, тому й одбувся всього лиш раною, щоправда, глибоко і чи не смертельною. Видів би ти, княже, як вправно і завзято стинався він із ратниками Рігельського, бігме, сам не стримався б і пішов такому завзятцю на поміч.
— Скажи інше, — знову обірвав на слові окольничого князь. — Бавари, як відаєш, є підданими франкського короля. І гість також належить до франків, коли їхав під їхньою інсигнією. Як же розуміти в такому разі вчинок герцога Рігельського?
— А так і слід розуміти, достойний: баварці є баварці. Хіба не відаєш, у них татьба не є ганьбою, супротивно тому: жити з татьби вважається славним і достойним справжнього мужа ділом. Хто не ходить на ратний промисел, той дурень і нетіпака. Куди велиш доправити язвленого?
— До мене на конюшню. Скажете лічцям, хай подбають про нього.
Доки тривала бесіда між окольничими і князем, люд вічовий примовк, здавалося, й забув про свої біди, перейнявся тими, що їх привезли від Баварського лісу. Навіть тоді, як від’їхали окольничі, не одразу згадав, чого зібрався докупи. Перші, як і личить, оговталися старійшини.
— То що князь може обіцяти нам після всього?
— Єдине, людове: збільшити число окольничих, покласти на них повинність не пускати чужинців у обводи нашої землі. Силою чи перетрактаціями, а не пускати!
І знов загомоніло віче. Певно, відчуло: князь добре діло радить, в усякім разі, не останнє. Пощо вдаватися до броні коли можна стати на обводах і заслонити зухвальцям із аварів чи баварців путь?
— Є слушність в тім, що обіцяє князь. Погоджуймося з ним!
— Коли ж на те, що обіцяє, мала надія.
— А хто нині може дати вам більшу? Не бачите хіба, сили видимо нерівні.
Князь завважив одміни в настроях віча і поспішив схилити шальку терезів на свій бік.
Язвлений баварцями гість надто, довго приходив до тями. Певно, багато крові втратив, поки везли його з-під Баварського лісу. Та й рана виявилася не з легких. Тіло ніяк не могло збороти тієї нечисті, що занесла в нього доволі-таки глибоко всаджена стріла.
Князь Спитигнів поцікавився ним тоді ще, на початку, та й забув, либонь, що є такий, бо коли йому нагадали про нього: «А той франк таки видряпався з безодні, в яку тягла його недуга», — обернувся й перепитав лічця:
— А він цього часу в нас?
— Ано.
— Живе там же, на конюшні?
— Ба ні. Медушниця[117] Божена побачила, в якім бруді валяється він, долаючи неміч, і змилостивилася, забрала до себе.
Усміхнувся утаємничено та й повів про інше річ. Опісля теж не згадував про того гостя-невдаху, аж поки він сам не нагадав про себе. Був ще блідий, і не по літах виснажений, коли постав перед князем Спитигнівом, одначе неважко було помітити: він із знатного роду.
— Це ти і є той франкський гість, якого бавари пограбували в незайманщині? — запитав князь для годиться.
— Так, це я і є.
— Прийшов сказати, що хочеш повернутися до свого роду?
— Ні, княже, прийшов просити, аби ти взяв мене в свою дружину.
Спитигнів довго і не без подиву дивився на нього.
— Що робитиме в моїй дружині франкський гість?
— До того, як стати гостем, я був воїном у короля, і непоганим. Коли князь не вірить, може випробувати мене в ділі.
— Чому ж саме нам хочеш служити?
— Волію помститися баварцям за себе, жону свою, за знівечене з волі дурноголового герцога діло. А баварці — піддані короля, коли піду до нього на службу, змушений буду забути про відплату. До торгів теж не маю наміру та й можливості повернутися. Усе, що мав, забрали бавари.
— Ну, а рід не кличе?
— З Хорутанії я. У франків лиш служив. Жону, челядь потяли бавари, дітьми не встиг обзавестись. Візьми до себе, княже. Не дивись, що я ще кволий, пізніше не пошкодуєш.
— Як звуть тебе?
— Само.
— Сотню поведеш на січу, коли виникне потреба?
— Поведу, й тисячу достойний.
— Гаразд, так тому й бути. Житимеш із моїми дружинниками чи маєш уже тут житло?
— Маю. Медушниця Божена обіцяє бути мені жоною, коли князь візьме її обранця в дружинники.
— Можеш сказати своїй Божені: беру.
Того поліття князь Спитигнів не послав Само на обводи землі своєї разом із окольничими. Надто слабий він був та й злюб із медушницею не дозволяв князеві бути жорстоким. А наступного літа, герцог Рігельський нагадав про себе черговим вторгненням у землю Богемії, отож — нагадав і про Само.
Князь скликав чільних мужів на раду і сказав їм:
— Усякому терпінню є кінець, здається, настав він і нашому. Герцог вторгся в Богемську землю на одних обводах, а виходив на інших, тож спустошив її до краю: забрав усе що можна було взяти.
— А де ж були окольничі?
— Надто мало їх там, мусили уступити з путі, аби не губити даремно воїв.
— Тоді збирай, княже, рать і йди на герцога. Да так, щоб надовго запам’ятав той похід і не поривався уже з мстою-відплатою.
Говорили всі і говорили
