Готель - Артур Хейлі

— Допоможіть, дайте мені що-небудь, на бога, допоможіть…

Лікар кивнув, розкрив саквояж і дістав шприц. Пітер закасав у Біллібоя рукав комбінезона, оголивши руку. Лікар квапливо провів змоченою в спирті ваткою і встромив голку. За кілька секунд морфій зробив своє діло. Біллібой відкинув голову назад, очі його заплющилися.

Лікар приклав до грудей пораненого стетоскоп.

— У мене з собою майже нічого немає. Мене привели просто з вулиці. Коли ви, нарешті, витягнете його?

— Як тільки надійде допомога. Здається, вона вже прибула.

Лункий тупіт у тунелі. Цього разу тупіт багатьох ніг. Пожежники! Пожежники в касках, а в руках у них — яскраві ліхтарі й усе, що треба — сокири, домкрати, різальні інструменти, ломи. Вони вміють цінувати секунди. Короткі, уривчасті фрази. Різкі команди.

— Домкрат — сюди! Розтягайте ці уламки!

Дзвінкий, частий стукіт сокир. Скрегіт металу. До шахти вривається потік світла — це на рівні вестибюля розчинили двері. Вигук:

— Де драбини? Драбини сюди!

Згори спускаються довгі драбини.

Молодий лікар наполегливо каже:

— Треба негайно витягти цього чоловіка.

Двоє пожежників намагаються встановити домкрат. Він має підняти гору металу, що придушила Біллібоя. Пожежники лаються, бо не можуть підсунути домкрат під уламки. Він надто високий.

— Потрібен менший домкрат! Дайте менший, а потім підставимо цей. Їхню вимогу повторюють у радіотелефон:

— Принесіть малий домкрат з аварійної машини!

Лікар нетерпляче вигукує:

— Негайно витягніть цього чоловіка!

Пітер хапається за рейку, що стирчить з-під уламків.

— Дивіться, якщо ми підважимо залізяччя цією рейкою, влізе й великий домкрат!

Пожежник застерігає його:

— Тут кілька тонн залізяччя. Що-небудь зсунете — і все завалиться. Не треба ризикувати. Потрібен домкрат.

— Спробуймо! — кидає Елоїс Ройс.

Ройс і Макдермот, пліч-о-пліч, підставляють спини під рейку, впинаються в неї руками. А тепер — угору, рраз! Не піддається. Напружившись, знову — рраз! Щосили! Серце от-от вистрибне, в очах червона імла. Рейка піддається на сантиметр, не більше. Але піддається! Ще зусилля — вже неможливе, але ти його зробиш, зробиш, а голова йде обертом, і очі вже не бачать, але ти зробиш, зробиш…

Вигук:

— Домкрат на місці!

Все. Тепер можна відступити, розігнутися, звести подих.

Домкрат робить своє діло. Уламки піднімаються.

— Витягайте свого хлопця!

Тихий голос лікаря:

— Можете не поспішати. Він помер.

Вбитих і поранених піднімали з шахти по драбині, й карети швидкої допомоги одна по одній стрімко від’їздили від центрального входу готелю. Першим винесли Гербі Чендлера, потім — смертельно пораненого дантиста, а ще за мить — жінку з поламаною ногою й роздробленою щелепою. Інші автомобілі з червоним хрестом їхали повільніше й завертали до міського моргу. У вестибюлі капітан поліції опитував свідків, намагаючись визначити імена потерпілих.

Останньою підняли Додо. Один з лікарів, спустившись у шахту, перев’язав їй голову й наклав пластмасову шину на переламану руку. Ключник Мілн, відмахуючись від пожежників, що хотіли і його винести нагору, сидів біля Додо, підтримуючи її, поки лікар не подав їй першу допомогу.

Ключник вибрався з шахти останнім — за подружжям акціонерів компанії «Кока-кола „Золота корона“». Пожежник виніс нагору валізи Ключника й Додо, і полісмен в уніформі прийняв їх під свою охорону.

Пітер Макдермот повернувся до вестибюля, коли виносили Додо — смертельно бліду, непритомну, закривавлену. Пов’язка на її голові встигла почервоніти. Двоє лікарів швидко зробили їй укол, помацали пульс. Молодший з них сумно похитав головою.

14

Приголомшений, усе ще не вірячи, що лишився живий, Ключник поліз драбиною вгору. Знизу його підстраховував пожежник. Кілька рук простяглися назустріч і підхопили його, коли він ступив на підлогу вестибюля.

Але Ключник уже зрозумів, що може і стояти, і ходити сам. Шок минув, і в голові в нього прояснилося. Боже, скільки тут лягавих! Треба вшиватися.

А його валізи? Що як більша розкрилася?..

Ні, ось вони. А поряд чиїсь чужі. Він рушив до них.

Голос ззаду промовив:

— Сер, вас чекає карета швидкої допомоги.

Озирнувшись, Ключник побачив молодого полісмена.

— Мені не потрібна…

— Вам неодмінно треба показатися лікарям, сер. Йдеться про ваше ж здоров’я.

— Віддайте мені мої валізи! — зажадав Ключник.

— Заберете їх потім, сер. Вони нікуди не дінуться.

— Ні, віддайте їх зараз же.

Чийсь голос втрутився:

— Господи! Та віддай ти йому ті валізи, якщо він так уже хоче. Після такої пригоди він має право…

Молодий полісмен підхопив валізи й провів Ключника до виходу.

— Заждіть, будь ласка, тут, сер, я гляну, котра машина для вас.

Він поставив валізи на підлогу.

Тільки-но полісмен одійшов, Ключник ухопив валізи й щез у натовпі. Ніхто не помітив, як він подався геть.

Він неквапливо пройшов до стоянки, де вчора залишив свою машину після успішного рейду до Лейкв’ю. Тепер, нарешті, він міг зітхнути з полегшенням. Всі небезпеки лишилися позаду.

На стоянці було повно машин, але Ключник відразу побачив свій «форд-седан» з мічіганським біло-зеленим номерним знаком. Він згадав, як непокоїв його цей яскравий знак, що відразу впадає в око. Що ж, видно, тривожився він даремно.

Мотор машини, як завжди, завівся зразу.

З центра міста Ключник, додержуючись усіх правил руху, поїхав до мотелю на Шеф-Мантерському шосе. Звісно, зібрана там здобич, порівняно з п’ятнадцятьма тисячами готівкою, була дрібницею, але кидати її було все-таки шкода.

Зупинивши машину біля дверей свого номера, Ключник одніс туди обидві валізи. Потім, опустивши штори, перевірив, чи не зникли гроші. Вони були на місці.

В номері зібралося чимало речей, і тепер йому довелося перепакувати всі свої валізи. Кінець кінцем виявилося, що для двох хутряних манто й срібної вази з тацею, вкрадених з котеджа в Лейкв’ю, місця не лишилось. Отже, треба було перепаковувати все заново.

Ключник, однак, на цей час трохи не падав від утоми, що, очевидно, було нервовою реакцією на пережиті недавно події. Головне ж — він мусив якнайшвидше забратися геть з Нового Орлеана. З хутром і сріблом нічого не станеться, вирішив він, якшо вони поїдуть, неспаковані. в багажнику.

Пересвідчившись, що навколо не видно ні душі, він переніс до машини валізи, а хутряні манто й срібну вазу з тацею вмостив поряд з ними.

Потім він розрахувався і виїхав з мотелю. Тепер, коли він сів за кермо, втома трохи відпустила його.

Метою його подорожі був Детройт. Ключник мав намір їхати не поспішаючи, зупиняючись, де заманеться. В дорозі він хотів серйозно поміркувати, як жити далі. Вже багато років тому Ключник вирішив: якщо йому пощастить зірвати чималий куш, він