Постріл із глибин - Ерік Ларсон

Оґден та Мері не мали жилетів — чоловік хотів спуститися по них до каюти, але дружина благала не залишати її саму. Вони намагалися знайти вільні жилети на палубі, та їм не пощастило.

Перш ніж сісти в шлюпку самому, Оґден, дотримуючись морських звичаїв, пропустив жінок та дітей. Мері відмовилась сідати раніше за нього, тому вони обоє стояли осторонь, чекаючи своєї черги. Нарешті Оґден погодився сісти, і вони з Мері зайняли місця в носовій частині. Шлюпка була заповнена наполовину — близько 35 пасажирів, — але екіпаж почав спроби спуску.

Чоловіки на носі та кормі почали працювати з мотузками — фалами, — що проходили через блоки й талі на шлюпці. Моряк на носі втратив контроль над своєю мотузкою. Оґден спробував упіймати її, але вона йшла надто швидко й поранила йому руки. Ніс шлюпки пірнув униз, а корма залишилася нагорі. Усі, хто сидів у шлюпці, впали у воду з висоти 60 футів.

Оґден виплив на поверхню води. Його дружина — ні. Він ухопився за весло, що плавало неподалік.

Спроба спустити наступну шлюпку з лівого борту, № 18, теж була проблематичною. У ній було сорок дітей та жінок, і її тримало на місці шпилькове кріплення[593]. Матрос, який відповідав за цю шлюпку, відмовився її спускати згідно з наказами Тьорнера, але тримав у руках сокиру, щоб розрубати шпильку, якщо надійде новий наказ. Декілька дюжин пасажирів чекали, стоячи між шлюпкою і стіною кімнати для паління першого класу.

Ісаак Леманн, підприємець із Нью-Йорка, був шокований тим, що немає ніяких спроб спустити шлюпку. Йому пощастило знайти свій жилет, а револьвер він і далі тримав у кишені. Поглянувши в бік носа корабля, він побачив, що вода вже піднімається палубою, і звернувся до матроса за поясненнями його бездіяльності.

— Капітан наказав не спускати шлюпок, — відповів той[594].

— До біса капітана! Ви не бачите, що корабель тоне? — він витяг револьвер. — Перший, хто не послухається мого наказу спустити шлюпку, отримає кулю!

Матрос не став сперечатися. Зробивши замах сокирою, він вибив шпильку. Шлюпка — і сама по собі важка, а ще й навантажена трьома тоннами пасажирів — хитнулася всередину та всією своєю масою розчавила всіх, хто стояв між нею і стіною. Щонайменше двоє пасажирів, сестри трохи за п’ятдесят років, померли негайно від важких травм. Леманну ушкодило праву ногу, але він примудрився відповзти від загальної маси постраждалих. Це було непросто, адже він був великий гладкий чоловік у довгому пальті, ще й у рятувальному жилеті.

Пасажири та команда ще раз спробували спустити шлюпку. У них почало виходити, але раптом щось обірвалось, і шлюпка також викинула пасажирів у воду. Приблизно в той самий час, згадував Леманн, на палубі в носовій частині стався «жахливий вибух». Причиною, мабуть, стало те, що вода дійшла до ще однієї котельні та затопила перегрітий котел. Таких вибухів було декілька. З моменту удару торпеди пройшло лише 14 хвилин, але море не чекало.

Багато хто з пасажирів вирішив не чекати шлюпок та обрав більш прямий шлях. Двайт Гарріс згідно зі своїм планом вирушив відразу на ніс, переліз через поруччя на палубі А та спустився по борту корабля на дві палуби нижче — туди, куди вже дісталася вода. Лишилося тільки зробити крок і ковзнути у воду. Він зняв черевики, позбувся свого пальта, капелюха та книги про Медічі. Рятувального жилета в нього не було — він не взяв навіть власного кола з крамниці Ванамейкера, бо побоявся спускатись у свою каюту, звідки був ризик не вибратись. Але тут, стоячи коло води перед реальною небезпекою потонути, він змінив свою думку.

«Я ще раз обдумав ситуацію та вирішив, що рятувальний жилет мені необхідний. Тому я знову заліз на палубу А та побіг у свою каюту», — писав він. Там він узяв круг і повернувся на ніс судна. Його погукав офіцер, запрошуючи до шлюпки, «але я побачив, що всі місця там були вкрай необхідні іншим людям, тому похитав головою у відповідь, відмовляючись від запрошення! Я заліз на поруччя, звісив ноги і, коли вода підійшла аж до палуби, стрибнув за борт!»[595]

Відпливаючи від судна, він глянув угору та побачив, як велетенські труби корабля пропливали на фоні неба.

Теодейт Поуп та Едвін Френд домовлялися, що в разі непередбачуваної ситуації вони зустрінуться на шлюпковій палубі. Сюди ж мала прийти також покоївка Теодейт, Емілі Робінсон. «На палубі раптом стало дуже тісно, — згадувала Теодейт, — я пам’ятаю, як дві жінки дуже жалісно плакали»[596]. Теодейт і Френд дивилися, як за лівим бортом опускали шлюпку. Один кінець упав надто швидко, і пасажири попадали у воду. Можливо, це була шлюпка Оґдена Геммонда, а може, Леманна, який під дулом пістолета наказав спускати її. «Ми глянули одне на одного, нам стало зле від побаченого. І ми пройшли крізь натовп на палубу В на правий борт».

Стоячи коло поруччя, вони бачили, що тут спроби спустити