Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

— Запитуйте, — трохи здивовано відказав Монкс, — але чи відповім я — це вже інше питання.

— Тобто вже, виходить, трете, — насмілився пожартувати містер Бамбл.

— Чи одержали ви від мене те, чого сподівалися? — спитала жінка.

— Так, — відповів Монкс. — Друге запитання?

— Що ви збираєтеся з цим робити? Ви не заподієте мені лиха?

— Ніколи, — одказав Монкс. — Ні вам, ні собі. Погляньте сюди! Тільки ані руште з місця, якщо вам дороге життя.

Він раптом відсунув убік стіл і, щосили смикнувши залізне кільце в підлозі, підняв біля самих ніг містера Бамбла потаємну ляду. Той квапливо відступив на кілька кроків.

— Зазирніть-но вниз, — запропонував Монкс, освітлюючи ліхтарем чорне провалля. — Не бійтеся мене. Я міг тихесенько спровадити вас туди, якби мав такий намір, бо ви сиділи якраз над лядою.

Заспокоєна цими словами, місіс Бамбл наблизилась до отвору. Цікавість розібрала і містера Бамбла, і він теж насмілився підійти ближче. Під ними вирувала розбурхана зливою річка, її хвилі хлюпотіли об покриті зеленою цвіллю палі, заглушуючи всі інші звуки. Колись тут був водяний млин; буйний пінявий потік бився об трухляві колоди та рештки млинових коліс, шалено рвався вперед і немовби набирав ще більшої сили, долаючи перепони, що затримували його навальний плин.

— Якщо кинути туди людське тіло, де воно буде завтра вранці? — спитав Монкс, погойдуючи ліхтар над темним колодязем.

— Миль за двадцять вниз за течією і до того ж геть пошматоване, — відповів містер Бамбл і аж зіщулився від тієї думки.

Монкс витяг маленький сап'яновий гаманець з-за пазухи, куди похапцем засунув його перед тим, прив'язав до свинцевого важка, що колись був частиною якогось блока й валявся на підлозі, і кинув у отвір. Гаманець стрімко полетів униз, ледь чутно плюснув і зник у бурхливому вирі.

Всі троє, перезирнувшись, зітхнули так, наче їм камінь із серця впав.

— От і по всьому! — сказав Монкс, опускаючи ляду, що з гуркотом упала на своє місце. — Коли море, як пишуть у книжках, повертає своїх мерців, то золото і срібло воно залишає собі, — тож хай забере і цей мотлох. Говорити нам більше нема про що, отож можна закінчити нашу приємну зустріч.

— Амінь, — жваво відгукнувся містер Бамбл.

— Сподіваюся, ви не плескатимете язиком? — сказав Монкс, глянувши на нього з погрозою. — За вашу дружину я спокійний.

— Ви можете покластися й на мене, добродію, — запевнив містер Бамбл, задкуючи до сходів і вельми ґречно відкланюючись. — Я мовчатиму заради нас усіх і заради себе самого, містере Монкс.

— Так воно буде краще для вас, — зауважив Монкс. — А тепер засвічуйте свого ліхтаря і мерщій забирайтеся геть.

На щастя, їхня розмова тут і скінчилася, бо інакше містер Бамбл, який, і далі вклоняючись, дійшов аж до самої драбини, неминуче полетів би сторчака вниз. Він засвітив свого ліхтаря від ліхтаря Монкса, — той відв'язав його від мотузки і тепер тримав у руці, — і, не намагаючись провадити бесіду, зліз униз, а за ним і його дружина. Монкс зійшов останній, перед тим постоявши трохи на сходах і впевнившись, що, крім шуму дощу і клекоту води в річці, ніде не чути жодного іншого звуку, Вони повільно й обережно перейшли кімнату внизу, бо Монкс здригався, від кожної тіні, а містер Бамбл, тримаючи ліхтаря над самою підлогою й злякано поглядаючи, чи немає десь тут іще потайної ляди, простував дуже легкою, нечутною ходою, аж надто дивною як на такого огрядного чоловіка. Монкс тихенько відчинив двері, і подружжя, кивнувши на прощання своєму таємничому знайомому, вийшло на темну вулицю, де періщив дощ.

Тільки-но двері за гостями зачинились, Монкс, який, судячи з усього, органічно не терпів самоти, гукнув хлопчика-служку, що досі ховався десь на першому поверсі. Звелівши йому йти попереду з ліхтарем, Монкс повернувся до кімнати, звідки щойно спустився.

Розділ XXXIX

виводить на сцену вже знайомих читачеві шановних осіб і оповідав, про що радилися достойний Монкс і достойний єврей

На другий день після того як шановна трійця, про яку йшлося в попередньому розділі, залагодила свою невеличку справу, містер Вільям Сайкс, прочумавшись надвечір від сну, буркотливим голосом запитав, котра година.

Кімната, в якій містер Сайкс поставив це запитання, вже була не та, де він мешкав перед своєю мандрівкою у Чертсі, хоча й містилась у тому самому районі Лондона, неподалік від його колишньої квартири. Зовнішнім виглядом вона значно поступалася попередній оселі — крихітна розміром, вона була до того ж скупо вмебльована і освітлювалась лише одним, пробитим у скісному даху, віконцем, яке виходило в брудний глухий провулок. Не бракувало тут і інших доказів того, що останнім часом доля була не дуже прихильна до цього славного джентльмена. Убогі меблі, відсутність будь-яких життєвих вигод, а також зникнення такого дрібного рухомого майна, як переміна одежі й білизни, промовляли про тяжкі злидні. Та й саме виснажене, худе обличчя містера Сайкса могло б засвідчити ці факти, якби вони потребували підтвердження.

Грабіжник лежав на ліжку, загорнувшись замість халата у своє біле пальто. Мертвотна блідість обличчя, так само як і чорна, густа, тиждень неголена щетина, і засмальцьований нічний ковпак анітрохи не прикрашали Сайкса. Собака, який сидів коло ліжка, то тужливо поглядав на свого господаря, то раптом, почувши десь надворі або на нижньому поверсі будинку якийсь шум, нашорошував вуха і стиха гарчав. Біля вікна, зосереджено латаючи старезний жилет — неодмінну частину повсякденного одягу Сайкса, — сиділа дівчина. Обличчя її було таке худе й змарніле від нестатків і недосипання коло хворого, що тільки по голосу її, коли вона відповідала Сайксові, можна було впізнати ту саму Ненсі, яка вже з'являлась у нашій оповіді.

— Оце щойно вибило сім, — сказала дівчина. — Як себе почуваєш, Білле?

— Руки й ноги мов ватяні, — відповів Сайкс, не проминувши нагоди грубо лайнутися. — Дай-но руку і поможи мені злізти з цього триклятого ліжка.

Хвороба не пом'якшила крутого норову містера Сайкса: коли дівчина допомагала йому піднятись і вела до стільця, він обкладав її лайкою за невправність, та ще й боляче штурхонув.

— Вже розпустила рюмси? — гримнув Сайкс. — Ну, годі скиглити. Як не здатна на щось путяще, то забирайся геть звідси. Чуєш?

— Чую, чую, — мовила дівчина і, відвернувшись, присилувала себе засміятись. — Яка це тебе муха вкусила, Сайксе?

— Ага, одумалась-таки? — буркнув Сайкс, запримітивши сльози, що тремтіли на її віях. — Так воно краще.

— Невже ти в такий день зважишся мене скривдити? — запитала дівчина і поклала руку на його плече.

— А чом би й ні? — вигукнув містер Сайкс.

— Стільки ночей, —