Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

змушував слухати музику й говорити про неї, змушував придумувати дурні історії та розповідати їх йому. Спочатку тільки йому, потім іншим. Він вичавив з мене страх і змусив вірити собі. І я був щасливий, і я більше не боявся його очей. Я взагалі більше нічого не боявся, хоча заборону не було знято, мені треба було пам’ятати про це. Але мені було дуже добре, я розтанув від тепла, яке він дарував мені за всіх, хто не додав його раніше, від їхнього спільного тепла, від тепла, що його я отримував від них і віддавав назад. Треба було пам’ятати, а я забув. Руки робили це самі — потихеньку крали чужий біль, а я відносив його в гарячих долонях і змивав у раковину. Він спливав трубами, а я стояв на тремтячих ногах, відчуваючи втому й порожнечу; це було прекрасно; чесне слово, це зовсім не було чудом, а значить, я не порушував своєї клятви. Так я думав тоді. Новий світ виріс навколо, він сяяв у золоті світанків та в призахідному шаленстві, я підхоплювався раніше від усіх і вибігав на коридор босоніж, щоб не проґавити найпрекрасніший час, щоби просто пробігти по пилюці, відчуваючи своє тіло, свої ноги, які вміють бігати.

Я вставав під ледве теплий душ і співав — старі гімни і пісні, які вивчив недавно, коли розполохував тарганів і влаштовував повені. Це був я. Македонський, весь у ластовинні, білий і худющий, Македонський, про якого ніхто нічого не знає, Македонський, який гризе нігті, Македонський, якого треба підгодувати, Македонський, в якого стирчать передні зуби, якому скоро шістнадцять, в якого є весь світ і вісім друзів, який — щасливий.

Але ж я нічого для них не робив. Майже нічого. Чудеса їм були потрібні, як повітря, а я мовчав і просто жив серед них, як один із них, і хотів би я дійсно бути всього лише одним із них.

Я дарував їм таємні клаптики й недоноски чудес — те, що можна передати непомітно, заховати в кишені й прикинутися, наче там нічого не було, взагалі нічого. Мені вдавалося. До того, власне, часу, поки один з них не зламав мою таємницю. Це було неминуче. У них був хороший нюх, не зіпсований Ящиками й багатолюдним зовнішнім дурманом, а я був необережний. Маленький Шакал знав, що Македонський не такий, як усі, та й Сліпий про щось здогадувався. Але Вовк...

Це було смішно й сумно, тому що його я остерігався менше, ніж решти; йому, порушуючи свою обіцянку, віддавав більше заборонених чудес. Те пекуче, що прилипало до мене, коли я проводив долонею по його хребту, встигало випустити в мене отруту, поки я доносив його до раковини, й руки розпухали від чужого болю, а я був щасливий. Вдячності та любові навчили мене вони, і нічого іншого я від них не чекав, але я був дурний, а Сфінкс недарма був попередив мене у той найперший день:

— Якщо хочеш залишитися з нами, то ніколи — чуєш? — ніколи ніяких чудес.

У задушливій м’якостінній Клітці двоє зав­жди близькі. І самотні. Занадто багато годин пролітає в близькості та на самоті. І... «Я ж не дурень, Македонський, я ж відчуваю. Вовки зав­жди відчувають таке». І «...чорт забирай, ти що, чи не довіряєш мені? Хіба ми не друзі?» Я повинен був почути це — та згадати беззубий рот і сиву гриву іншого любителя приказувати «чорт забирай»; повинен був згадати й зачинитися на мільйон замків, адже це було попередження, — але я забув минулі життя. Мій розум розтопило тепло, що лилося з життя цього, і я говорив з ним, як колись зі Сфінксом, віддаючи йому в руки свою долю, а він зовсім не був Сфінксом, і я зрозумів це там же, в задушливій тісноті Клітки, коли він показав криві ікла, і сказав: «Ну, тепер ти мій!» Зрозумів, що потрапив у капкан, але було вже надто пізно. Я знову сидів на ланцюгу — тільки не ангел, а радше чорт, нечистий, бо тільки це йому й було потрібно, а я зав­жди перетворювався на те, чого потребують інші. За одним-єдиним винятком. «Е, та не розпускай шмарклі, я ж багато від тебе не вимагатиму». Я плакав і обіймав його коліна, я повзав біля його ніг, як останній бритоголовий, і кричав від болю чергового перевтілення. «Та чого ти виєш, так ніби тебе ріжуть, залиши у спокої мої ноги, псих нещасний!» Я забився в м’який куток, але він витягнув мене звідти, тряс і лупив по щоках, розглядаючи з холодною цікавістю. Я знав, чого він хоче. Заповітні бажання Вовка ні для кого не були таємницею. «Мені не потрібна його смерть, розумієш? Я не вбивця. Нехай просто забереться геть. Хай втече з Дому в зовнішність, але хай ніколи сюди не повертається, добре?» Квітчасті стіни-­подушки, біле світло, його спітніле обличчя та несамовито злі руки... І «...та чого ти поводишся, як істеричка? Чого я такого страшного від тебе хочу?» Те, чого він вимагав, було жахливим, але я не зміг пояснити чому. Краще вбити людину, ніж зробити людину рабом своїх бажань. Вовк цього не знав.

Чи пасують нечистому, чорту, прокляття? Звичайно. Але я не зробив нічого. До останньої миті, поки це було можливо, я намагався залишатися Македонським. Знаючи, що завтра всьому настане кінець, Сірий Дім дізнається правду, відтак мене розчавлять спраглі чудес. Македонського більше не буде. Буде хтось інший, і буде інший Дім, без Сфінкса й без Табакі, де я залишуся зовсім сам, де мене, ніби препаровану комаху, розпластану на склі, будуть розглядати крізь товсті лінзи мікроскопа. «Я все розповім про тебе, чудотворцю, кожен Фазан дізнається, кожне щеня! Тебе рознесуть на клапті, ти зрозумів?» Я відповз і ліг на підлогу, відчуваючи запаморочення, поколювання в долонях і наростаючий жар. Мені стало байдуже, що буде завтра. На самісінькому дні серця я ховав свою відмову, своє падіння з вікна або з даху — краще з даху — і порваний ланцюг, на який мене більше ніхто не посадить, на віки віків, амінь... Потім прийшло звільнення, я вилетів з себе з криком і помчав геть, крізь стіни й стелі, крізь дощ і хмари — геть, у пекучу космічну темряву.

Два дні він мене не чіпав і ні про що не нагадував. Але я втомився жити в страху. І все вийшло саме собою. Вночі моє прокляття прохромило його, і він не прокинувся. Я втік від свого гріха, замкнувся у ванній, молився та плакав, а потім пішов шукати дорогу на горище. Ні горища, ні дороги на горище я не знайшов. Тоді я зійшов на подвір’я і виліз на дах по пожежній драбині. Я стояв там, біля самого краю, коли розвидніло, — світ став бірюзово-­золотим, і стрижі промчали з радісними криками, — а я стояв і не міг змусити себе стрибнути, бо це виявилося страшніше, ніж я думав, набагато страшніше. Я опухнув від сліз, хитався та просив вітер допомогти мені, але він був занадто слабкий. Я стояв так довго, що сонце зовсім уже піднялося, а я так і не зміг себе примусити. Потім почув жахливий зойк — мені здалося, що кричить Сфінкс, — і ноги штовхнули мене самі. Я ступив уперед, послизнувся, черкнув ногою по заокругленні залізного листа, й тут же повиснув на руках. І відразу зрозумів, що нізащо не випущу з рук цей край покрівлі. Навіть якщо висітиму дуже довго, навіть якщо втомлюся, навіть випадково. Я висів і плакав, а потім підтягнувся й ліг грудьми на край. Долоні горіли та кровоточили, по нозі щось стікало, кед почав промокати. Я знав, що я боягуз. Лежав і ненавидів себе, край