Чінгісхан - Василь Григорович Ян
Саклаб з казанами, великими дерев’яними ложками і довгим тонким ножем на поясі розташувався в третій юрті. Високого, худого, кістлявого раба з сивими патлами схопили татари в дорозі біля Астрабада. Нукери пояснили тоді Субудаю: «Цей старий полонений — родом урус. Він був поваром у мірзи самого харезм-шаха Мухаммеда і надумав тікати до себе на батьківщину. Він розмовляє всіма мовами і вміє готувати різні страви. Старий готуватиме тобі і пилав з мигдалем, і пилав з сливами, і кайме з гороху, і каймак з вершків, і халву, і пахлаву. При ньому живе його приймак, мовчазний юнак на ім’я Туган. Він допомагатиме Саклабові готувати обід». Тоді Субудай розсердився і сказав:
— З мене досить лиш старого Саклаба, щоб приготувати обід. А ніяких помічників мені не потрібно. Всі люблять бути помічниками біля казана. Цього юнака Тугана озброїти мечем і дати йому з табуна лисого шолудивого коня. Послати його в передову сотню, і хай він вчиться військової справи. Якщо буде з нього хороший воїн, то скоро в нього з’явиться і добрий кінь, і сідло, і броня, А якщо буде він поганий воїн, то його заб’ють під час першої сутички. Втрата невелика!..
В юрті з білим верхом і дверима, повернутими на південь, у бік моря, Субудай сидів біля входу на сідельній подушці. Він довго й здивовано дивився виряченим оком на сіре неспокійне море, де і вода, і вітер, і риби, і навіть літаючі над хвилями птахи зовсім інші, ніж у голубих озерах монгольського степу. Здалеку котились до берега одноманітні хвилі, і в туманній синяві часом з’являлися білі паруси іноземних кораблів — вони боялися наблизитися до зайнятої татарами землі.
Тут був привільний степ, висока трава, озерця з плаваючими птахами. Навкруги пасся скот, відібраний у кипчаків: бики були білі, довгорогі, барани — жирні, курдючні, теж білі; і повсть у кипчаків біла, і юрти білі. Воїни Субудая щодня їли м’ясо і знічев’я валялися на перських килимах. Іноді монгольські хани-тисячники виїжджали на полювання з соколами або влаштовували верхогони, випробували коней — своїх, монгольських, і захоплених у дорозі: туркменських, персидських, кавказьких та інших.
Угору по річці Калці, серед степу на кургані поставив свою юрту другий полководець, Джебе-нойон. Навколо простяглася зелена рівнина. Через неї на північ тягся ланцюг сторожових курганів.
Хоч Джебе і Субудай були послані Чінгісханом на захід одночасно і заради однієї справи, але обидва полководці один з одним не завжди ладнали, раз у раз сперечались, і кожен старався на ділі довести помилку іншого. Чінгісхан з хитрим заміром послав двох суперників. Не раз він робив це і з іншими своїми нукерами, посилаючи на одне діло двох, — адже суперники завжди намагаються відзначитись.
Джебе, стрімкий у поході, завжди виривався вперед. Його загін не раз потрапляв у дуже небезпечне становище. Він уміло відходив од напираючого противника, А коли звідусіль загрожувала загибель, тоді з’являвся і виручав Субудай. Він нападав на ворога зімкнутими рядами важкої монгольської кінноти, в якій і нукери, і коні були покриті залізними китайськими латами.
Високий, прямий Джебе, який ніколи не сміявся, із скляними нерухомими очима, після бою з’являвся до Субудая, вкритий курявою і забризканий кров’ю. Сидячи біля багаття, він пояснював Субудаєві, що не зробив ніяких помилок, що ворогів було занадто багато. А Субудай посміювався, задоволений, що він знову виявився рятівником Джебе, і пропонував йому краще не пояснювати своїх помилок, а покуштувати запеченого на рожні, як у самого хорезмського падишаха, нашпигованого часником і фісташками молодого баранця.
Джебе був гордий, самовпевнений, запальний. Він гадав, що ніде не схибить, якщо на відстані шістдесяти кроків влучає стрілою в голову швидкого ховрашка. За влучність і стрімкість його прозвали «Джебе» стріла[142]. Під цим іменем його знали всі у війську, хоч справжнє його ім’я було інше. Перед битвою він завжди сам оглядав місцевість, проносячись на високому сухорлявому коні по передових небезпечних місцях, і його не раз з труднощами рятували від загибелі охоронці-тургауди.
Субудай з пасмами сивого волосся на підборідді видавався старим; ніхто не знав, скільки йому років. Колись, за юних літ, його було поранено в плече, м’язи були перерубані, права рука з тих часів лишилася скарлюченою, і Ын діяв однією лівою рукою. Обличчя його було розсічене через ліву брову, від чого ліве око, вибите, було завжди примружене, а праве, широко розплющене, здавалося, свердлило й бачило кожного наскрізь.
Усі нукери у війську говорили, що Субудай хитрий і обережний, як стара лисиця з відгризеною лапою, а злий, як барс, що побував у капкані, — з Субудаєм не страшний ніякий ворог, і з ним не загинеш.
Джебе вперто обмірковував план руху, щоб доїхати до Останнього моря, яке омиває всесвіт. Донесення Чінгісханові, надіслане з гінцем, складав Джебе, а Субудай тільки схвалював, похитуючи головою, і посміювався:
— Чи ти далеко дійдеш? І чи скоро буде те місце, звідки ти, як сайгак, побіжиш назад і мені востаннє доведеться тебе виручати.
Розвідники, що стежили за степом, ловили придорожніх, приводили до Джебе, і він сам їх розпитував: про племена, що живуть на заході й на півночі, про шляхи до них, про ріки й переправи через них, про корм для коней, про багаті міста й міцні фортеці, про військо, зброю і про те, чи добре воїни вміють битися, влучати стрілами в намічену ціль і чи далеко Останнє море.
Розділ шостий
БРОДНИК ПЛОСКИНЯ У ТАТАРСЬКОМУ ПОЛОНІ