Хозарський словник: жіночий примірник - Мілорад Павич
Ті слова Аврама Бранковича відлунювали в моїх вухах протягом усього шляху, пройденого нами в спеку, від якої Дунай на усті в Чорне море був таким самим, як у Реґенсбурзі, а в Реґенсбурзі — таким, як і в Шварцвальді, біля свого джерела. Ті слова нікуди не зникли й тоді, коли ми прибули до місця боїв, і я побачив, як вітер швидко розносить гарматний дим і повільно — млу над Дунаєм. Тоді, на тринадцятий тиждень після Духів 1689 року, спека закінчилась, і ми побачили найбільшу в своєму житті зливу. Дунай знову плинув глибокий, як небо над ним, а злива сторчма стояла в ріці, наче решітка на високій огорожі, відділяючи наш табір од турецького. І тут, у таборі, на полі бою, мені здалося, що кожен з нас прийшов до Дунаю з інших причин, і про кожного я міг би оповісти, чого він жде на своєму місці. Никон, спаливши словники Масуді й Бранковича, став зовсім іншою людиною. Його нічого більше не цікавило, він дозволяв читати над собою п'ятий Отченаш — той, що читається над самовбивцями, і кидав одне за одним свої пера в воду. Разом з Масуді вони сиділи перед розстеленою барвистою хусткою і грали на ній в кості, та так, що Никон програвав величезні суми, як той, хто не думає жити далі. Я відчув, що він прощається з життям, сподіваючись на те, що тут, на війні, смерть буде для нього легшою, ніж деінде. Кир Аврам Бранкович, натомість, прийшов до Дунаю не для того, щоб воювати, хоч це він здавна вмів, та й зараз теж робив не згірш від завжди. Було очевидно, що тут, на Дунаї, йому призначена якась зустріч. Масуді сидів і кидав кості, проте насправді він чекав, щоб побачити, з ким зустрінеться кир Аврам тут, на Джердапі, і терпів кров і дощ, як і в той судний день на Воздвиження чесного хреста, коли гуркіт турецьких гармат відчутно почастішав. Що ж стосується кир Аврамового вчителя на шаблях — того копта на ім'я Аверкій Скіла, — то він залишався біля Дунаю, під турецькими кулями, бо для нього це була можливість безкарно випробувати на ворожих, а чи на наших воїнах (для нього це було без різниці) новий шабляний удар, техніку виконання якого він давно вже вивчив, але все ще не пересвідчився в його дії на живій плоті і кості. А я, в свою чергу, сидів тут, з ними, бо чекав третьої частини Хозарського словника. Я вже знав напам'ять дві перші частини — ісламську Масуді й грецьку кир Аврамову, залишалося чекати, чи з'явиться хтось із третьою, гебрейською частиною того глосарія, бо з перших двох частин ставало зрозуміло, що існує й третя. Никон спалив дві перші частини і не боявся більше, що третя приєднається до них, а тому не мав більше роботи. Проте я, який знав напам'ять дві перші частини, хотів побачити й третю, хоча й не знав, як це повинно статися. Я покладався на кир Аврама, котрий, як мені здавалося, чекав того ж, що й я. Але він не діждався свого. В короткому бою турецькі воїни в трен ока вбили Бранковича й Никона, а Масуді взяли в полон. З турками на місці бою з'явився і якийсь червоноокий хлопець зі зрощеними на переніссі бровами, подібними до пташиних крил. Один його вус був сивий, а другий рудий. Він сидів у сідлі з запорошеними бровами й заслиненою бородою. Хто б сказав — подумав, дивлячись на нього, я — що і його час злічений! Але я знав, що він — се той, хто мені й треба. Тут і він упав, немов підкошений, і з його рук випала торба, а з неї на всі боки розлетілися дрібно списані аркуші. Після битви, коли все стихло, я вийшов зі свого схову і позбирав ті листки. Перейшовши Дунай, у Дельському монастирі в Волощині я прочитав гебрейські записи з тої торби, намагаючись не розуміти і не тлумачити нічого з прочитаного. Потім я вирушив у Польщу і зробив там те, чому так сильно прагнув перешкодити Никон Севаст. Я знайшов друкаря і продав йому всі три словники — гебрейський, знайдений на полі бою, грецький, придбаний за наказом Аврама Бранковича, і арабський, який приніс Масуді, читач снів. Друкар називався Даубманус, і він страждав від недуги, яка тільки в п'ятому коліні дозріває й приносить смерть, наче в якійсь довгій партії у шашки. Він заплатив мені два місяці житла, їжі і ґудзиків до сорочки, а я записав йому на папір усе, що знав напам'ять. Тепер я знову виконував свою роботу оповідача, а одночасно, вперше після стількох років, і другу, давно покинуту роботу Никона Севаста — роботу писаря. В день десятьох тисяч немовлят віфлеємських 1690 року, в мороз і сніг, від яких лущились нігті, я закінчив роботу. З азбучника Бранковича, глосарія Масуді та єврейського каталогу з торбини червоноокого хлопця я склав щось схоже на Хозарський словник і віддав його друкареві. Даубманус узяв всі три зшитки — червоний, зелений і жовтий і сказав, що видасть їх. Зробив він се чи ні — я не відаю, як не відаю і того, Ваша Святосте, чи те, що я зробив, я зробив добре. Зараз я знаю лише те, що й далі чую голод до писання, і що від сього голоду пройшла та моя спрага до запам'ятовування.
