Діти - Галина Василівна Москалець

Адась вчепився руками в підвіконня і сповз на карниз. В першу мить хлопцеві геть звело ноги від удару об землю, але він, не зойкнувши, сяк-так попідпирав поламані стебла і, ховаючись, пошкутильгав до хвіртки.

Він вирішив піти до Стася. Колись це був його найкращий товариш. Вони сиділи в гімназії поряд, але коли гімназію закрили, Стась пішов працювати коректором у міській друкарні. Приходив увечері і зразу ж брався за скрипку: готувався до іспитів у консерваторію.

Адась швидко знайшов величезний порожній будинок з вікнами без фіранок, піднявсь на другий поверх і нерішуче постукав. За дверима дико загавкав Тутмос, і чийсь хрипкий голос запитав:

— Хто там?

— Я, — відповів Адась.

— Хто-хто?

— Та я! Стась вдома?

Клацнув замок, потім заскрипів засув.

— A-а, привіт!

Стась був геть обстрижений і не схожий сам на себе.

— В тебе хтось є? — збентежено промимрив Адась.

— Та ні… Заходь… Я тебе давно вже не бачив. — Адась полегшено зітхнув і зайшов у чистеньку, затишну кімнату з вишитими доріжками на стінах.

— Їдеш? — запитав обережно.

Стась став гортати ноти.

— Всі їдемо.

— Ні, не всі!..

— Та… Тільки Стефан не їде… Розумієш, німці такий великий народ. Бетховен, Бах, Вагнер, хоч Вагнера я не люблю. Просто дивно, як вони можуть вбивати!..

— У Стефана туберкульоз знайшли…

— Не знаю, може, й справді. Та ти сідай!

— Я ненадовго. Слухай, Стасику, чому ти всім віриш?

— Я? — здивувався Стасик. — Тобі вірю, наприклад.

— А німцям віриш?

— Не знаю. Слухай, ти не знаєш часом, чому вони не дозволяють взяти з собою скрипку? Хоч це не так важливо. Розумієш, я можу тепер в думці зіграти будь-яку річ і сам щось придумати й теж зіграти. А скрипка хай буде дома: вона дорога, ще поламаю в поїзді. Приїду й так через рік-два. — Стась ніколи не був таким балакучим.

— Слухай, Стасю, всі їдуть чи ще хтось лишається?

— Всі! — безнадійно відмахнувся той. — І ти теж, не бійся. Я список бачив.

— Я? — похолов Адась.

— Ти що, досі не знав?! — раптом похопився Стасик.

— Та… — почервонів хлопець. — Я думав…

— Моя мама плаче, ходила до знайомої акушерки… Просто смішно, чим може зарадити тут акушерка. А мені що? Ми ще там революцію зробимо, як буде погано, — засміявся Стась.

— Я піду, — промимрив Адась. — Треба мамі сказати. Бувай!

— Бувай! — легко погодився той.

Хлопець провів Адася до дверей. Ретельно зачинив за ним двері і, притуливши чоло до стіни, гірко, по-дитячому заплакав.

Адась, не пам’ятаючись, побіг до комендатури. Це був єдиний спосіб щось дізнатися.

«Список… Усі їдуть. Стась такий спокійний… У примусовому порядку… Німеччина. Як вони мене можуть забрати, я ж одружений. Євка, мама… Що буде, що буде? Навіщо вони всі дурять, брешуть на кожному кроці?»

— Гальт! — крикнув поліцай і тицьнув дулом автомата йому в груди. — Ти куди, щеня?

— Пустіть! — відскочив убік Адась. — Я хочу взнати!

— Ану киш звідси, бо застрелю, пся крев! Список у шпиталі!

— В якому шпиталі?

— Геть від дверей, кажу. Всіх вас, більшовиків, повезуть до Німеччини.

Адась опустив руки і побрів вулицею. Всіх… Посадять в автомашину, а потім на поїзд. Кінець… Він спіткнувся об камінь і ледве не впав. Вже пройшов би госпіталь, коли б не білий прапор з червоним хрестом. У вестибюлі стирчали фікуси і смерділо ліками. На другому поверсі, як і тоді, стояв вартовий з автоматом.

Адась спустився вниз і сів собі на лавку.

— Що сталося? — запитала його Євка, тримаючи в руках грубий зошит.

Адась багатозначно посміхнувся:

— Нічого страшного…

Йому не хотілося й бачити її, але зараз тільки від неї можна було щось дізнатися.

— Нічого страшного, — повторив він, взявши до рук її зошита. — Прийшов просто подивитися.

— Віддай, — занепокоїлась Євка. — Це історія хвороби. А… ти справді до мене прийшов чи щось трапилось?