Фальшивомонетники - Андре Жід
Він чув майже все, про що розповідав його брат, тепер йому є про що снити. Над Жоржевим ліжком можна було розрізнити дві книжкові полиці, на яких стояли підручники. На столі, біля ліжка Олів’є, Бернар побачив книжку великого формату. Він простяг руку і схопив її, щоб подивитися на назву — Токвіль. Та коли він хотів покласти її назад на стіл, книжка впала й розбудила Олів’є.
— Ти читаєш Токвіля?
— Мені дав його почитати Дюбак.
— Подобається?
— Трохи нудно читається. Але дещо написано дуже добре.
— Послухай-но. Ти що завтра робиш?
Завтра в ліцеї вихідний. Бернар подумав, що міг би знову зустрітися зі своїм другом. Він не збирався йти до ліцею. Ліпше він пропустить останні уроки й підготується до іспиту самотужки.
— Завтра, — сказав Олів’є, — о пів на дванадцяту я йду на вокзал Сен-Лазар, щоб зустріти потяг із Дьєпа, на якому прибуває мій дядько Едуар, що повертається з Англії. Пополудні о третій зустрічаюся з Дюрмером у Дуврі. Решту часу я повинен працювати.
— Твій дядько Едуар?
— Атож, це зведений брат моєї матері. Він був відсутній півроку, і я майже його не знаю. Але він мені дуже подобається. Едуар не знає, що я йду його зустрічати, і боюся, що я не впізнаю його. Дядько зовсім не схожий на інших людей із моєї родини. Він значно цікавіший, ніж вони.
— А що він робить?
— Він пише. Я прочитав майже всі його книжки. Але ось уже давно він нічого не публікував.
— Романи?
— Атож; щось подібне до романів.
— А чому ти досі мені нічого про нього не розповідав?
— Бо ти захотів би прочитати його книжки. І якби вони тобі не сподобалися...
— Ну-ну, закінчуй.
— ...мені було б дуже прикро. Ось так.
— А чому ти вважаєш, що він людина цікавіша, аніж інші?
— Хтозна. Я ж тобі казав, що майже його не знаю. Це радше передчуття. Я відчуваю, що він цікавиться багатьма речами, які не цікавлять моїх батьків, і що з ним можна говорити про все. Якось, незадовго до свого від’їзду, він снідав у нас. Розмовляючи з батьком, я відчував, що він дивиться на мене невідривно, й це почало бентежити мене. Я хотів вийти з кімнати — то була їдальня, де ми мали звичай посидіти після кави, — але він почав розпитувати мого батька про мене, і я ще більше зніяковів. І раптом тато підвівся й пішов принести вірші, які я написав і мав дурість йому показати.
— Твої вірші?
— Авжеж. Ти їх знаєш, це ті самі вірші, які здалися тобі схожими на «Балкон». Я знав, що вони небагато варті, й був страшенно сердитий на батька за те, що він про них заговорив. На якусь хвилину, поки батько шукав вірші, ми залишилися в кімнаті вдвох, дядько Едуар і я, і я відчув, що густо червонію. Я не знав, що йому сказати, я дивився кудись убік, та й він, зрештою, теж. Він почав скручувати цигарку, потім — безперечно, для того, щоб я міг трохи отямитися, бо він, звичайно ж, побачив, як я почервонів, — підвівся й підійшов до вікна. Він насвистував. Несподівано він мені сказав: «Ти знаєш, мені ніяково більше, аніж тобі». Але я думаю, він це сказав із люб’язности. Нарешті повернувся тато. Він подав вірші дядькові Едуарові, й той почав їх читати. Я був такий знервований, що якби він мене похвалив, я сказав би йому якусь грубість. Вочевидь тато саме цього й чекав — коли він мене похвалить. А що мій дядько не казав нічого, то він його запитав: «Ну що? Якої ти про них думки?» Але дядько відповів йому, сміючись: «Мені незручно оцінювати його вірші при тобі». Тоді тато теж засміявся й вийшов із кімнати. І коли ми знову залишилися самі, дядько сказав мені, що мої вірші здаються йому дуже поганими. А я був тільки радий почути від нього таку оцінку. Але я зрадів ще більше, коли він раптом показав пальцем на два рядки, єдині, що подобалися мені в усій поемі, подивився на мене, усміхнувся й сказав: «А це добре». Правда ж, він повівся просто чудово? А якби ти чув, яким тоном він мені це сказав! Я мало не схопив його в обійми. Моя помилка в тому, сказав він мені, що я відштовхуюся від певного задуму й не дозволяю словам повести мене за собою. Спочатку я його не зрозумів. Але зараз до мене, здається, дійшло, що він хотів сказати — і він мав слушність. Якось я тобі це поясню.
— Тепер я розумію, чому ти так хочеш зустріти його на вокзалі.
— О, те, що я тобі розповів — це пусте, і я сам не знаю, навіщо я тобі це розповів. Ми з ним говорили ще про багато речей.
— О пів на дванадцяту, кажеш? А звідки ти знаєш, коли прибуває цей потяг?
— Бо він написав про це мамі, надіславши їй поштову листівку. А потім я подивився залізничний розклад.
— Ти підеш із ним снідати?
— Ні, бо мені треба повернутися сюди на дванадцяту. Я матиму час лише потиснути йому руку. Але мені цього досить. Ага, скажи-но, поки я не заснув: коли ми знову побачимося?
— Не раніш як за кілька днів. Не раніш як я виплутаюся з цієї халепи.
— Але ж... Може, я зміг би допомогти тобі?
— Щоб ти мені допоміг? Ні. Так не годиться. Мені тоді здаватиметься, що я тебе обшахрував. Спи спокійно.
IV
Мій батько був йолоп, але мати мала тямку в голові; вона була квієтисткою; ця маленька лагідна жінка часто мені казала: «Сину, ви будете прокляті». Але це її анітрохи не турбувало.
Фонтенель
Ні, не до своєї коханки ходив Венсан Моліньє щовечора. Хоча ходить він дуже швидко, ми спробуємо простежити, куди він іде. Від верхньої частини вулиці
