Фальшивомонетники - Андре Жід

— Спробуй узяти себе в руки, — тихо сказав він їй, але голос його прозвучав владно. — Не кажи нічого, ти мене зрозуміла? Ми з тобою поговоримо згодом.

Він узяв її за руку й, не випускаючи її зі своєї руки, почав:

— Сідайте, діти мої. Мені прикро, коли ви стоїте переді мною так, ніби прийшли здавати мені іспит. Я маю зробити вам дуже сумне повідомлення. Бернар пішов від нас, і ми не побачимо його більше... протягом якогось часу. Я повинен сказати вам сьогодні те, що спочатку від вас приховував, бо хотів, щоб ви любили Бернара як рідного брата. Бо ваша мати і я любили його як свою дитину... Але він не був нашою дитиною... Його дядько, брат його рідної матері, довірив нам його, коли сам тяжко захворів... Але сьогодні ввечері він прийшов, щоб забрати його.

Після його слів запала тяжка мовчанка, було чути лише, як сопе Калуб. Усі чекали його подальших слів. Але він махнув їм рукою й сказав:

— Ідіть, діти мої. Я повинен поговорити з вашою матір’ю.

Коли вони вийшли, пан Профітандьє сидів довгий час мовчки. Рука пані Профітандьє залишалася в його руці, безживна й наче мертва. Другою рукою вона піднесла до очей хусточку. Вона сперлася ліктем на стіл і відвернулася, щоб поплакати. Профітандьє почув, як вона белькоче між схлипуваннями, від яких усе її тіло здригалося:

— О, ви жорстокий... Це ви його вигнали...

Щойно він вирішив не показувати їй Бернарового листа. Але почувши це несправедливе звинувачення, подав його їй.

— Читай.

— Не можу.

— Ти повинна прочитати його.

Він більше не думав про свій біль. Він не відривав від неї погляду весь час, поки вона читала, рядок за рядком. Щойно, говорячи, він ледве стримував сльози; тепер він уже не хвилювався, а тільки пильно спостерігав за дружиною. Що вона думає? Тим самим жалібним голосом, між тими самими схлипуваннями вона досі белькотіла:

— О, навіщо ти йому все розповів... Ти не повинен був розповідати йому...

— Невже ти не бачиш, що я йому нічого не розповідав... Читай уважніше його листа.

— Я прочитала уважно... Але звідки він тоді про все довідався? Хто йому сказав?

Ось вона про що думає! Ось що її засмучує! Це горе мало б їх поєднати. Та, леле, Профітандьє невиразно відчував, що їхні думки спрямовані в протилежні сторони. І поки вона плакала, звинувачувала та нарікала, він намагався навернути цей норовливий дух до благочестивіших почуттів.

— Це спокута, — сказав він.

Профітандьє підвівся з крісла, підштовхуваний інстинктивною потребою підкреслити свою зверхність. Він стояв тепер випростаний, забувши про свій фізичний біль, яким більше не переймався, і поважно, лагідно й авторитетно поклав долоню на плече Марґарити. Він не мав найменшого сумніву в тому, що хоч вона й розкаялась у своєму вчинкові, що його він завжди волів розглядати як тимчасову слабість, проте це каяття не було повним; чоловік хотів тепер їй сказати, що це горе, це випробування допоможуть їй щиро спокутувати свій гріх; але марно шукав таку формулу, яка його задовольнила б і яка б, на його думку, дійшла до її розуміння. Плече Марґарити чинило опір лагідному тиску його долоні. Вона надто добре знала, що він має нестерпну звичку висновувати моральні повчання навіть із найменш значущих життєвих подій, він усе розумів і тлумачив у світлі своєї догми. Профітандьє нахилився до неї. Ось що він хотів їй сказати:

«Моя люба подруго, ти ж бачиш: нічого доброго не може народитися з гріха. І марно ми намагалися приховати твою провину. Бог знає, я зробив усе, що міг для цієї дитини; я ставився до цього хлопця як до рідного сина. Але тепер Бог показав нам, що марно було прикидатися, ніби...»

Але замовк уже на першій фразі.

І, звичайно ж, вона добре зрозуміла ці кілька слів, наповнених таким глибоким змістом; звичайно ж, вони проникли їй у серце, бо жінка знову затремтіла від схлипувань, ще розпачливіших, ніж спочатку, хоча хвилину тому вже не плакала. Потім зігнулася, ніби збираючись упасти перед ним навколішки, а він нахилився над нею і втримав її від цього. Що вона там шепоче крізь сльози? Він майже притулився вухом до її губів і почув:

— Ти ж бачиш... Ти ж бачиш... О, навіщо ти мене простив? О, я не повинна була повертатися!

Він не так чув, як угадував, що вона каже. Потім Маргарита замовкла. Їй також забракло слів. Як могла вона донести до його свідомости, що почувала себе ув’язненою в тій доброчесності, якої він вимагав від неї; що вона задихалася; що жалкує тепер не тому, що згрішила, а тому, що розкаялася за свій гріх. Профітандьє випростався.

— Моя бідолашна подруго, — сказав він поважним і суворим тоном, — боюся, що ти надто вперта сьогодні ввечері. Уже пізно. Буде ліпше, якщо ми підемо спати.

Він допоміг їй підвестися, провів її до спальні, поцілував у чоло, потім повернувся до свого кабінету і впав у крісло. Дивно, але печінка перестала йому боліти. Проте він почував себе геть розбитим. Обхопив лоба руками, але йому було надто сумно, щоб міг заплакати. Він не почув, як постукали в двері, та коли вони, відчиняючись, рипнули, підвів голову. Це був його син Шарль.

— Я прийшов сказати тобі на добраніч.

Шарль підійшов ближче. Він усе зрозумів і хотів би сказати про це батькові. Хотів би висловити йому свою жалість, свою любов, свою відданість, але, що здається вельми дивним для адвоката, був неспроможний висловити свої почуття; мабуть, можна уточнити, що він ставав неспроможним висловити їх тоді, коли вони були щирі. Він обняв батька. Те, як Шарль поклав голову батькові на плече й завмер у цій позі на якийсь час, дало зрозуміти панові Профітандьє, що син усе усвідомив. Усвідомив усе так добре, що, трохи підвівши голову, запитав, трохи недоладно, як усе, що він робив, але серце йому так боліло, що він просто не міг не запитати:

— А Калуб?

Це запитання було безглуздим, бо настільки ж, наскільки Бернар відрізнявся від інших дітей, Калуб був наділений усіма родинними характеристиками. Профітандьє поплескав Шарля по плечу:

— Ні, ні, заспокойся. Лише Бернар.

— Бог вирішив прогнати чужинця через... — почав Шарль тоном біблійного повчання.

Але Профітандьє урвав його мову. Чи ж пристойно говорити йому