Мáліна - Інгеборг Бахман
Відень мовчить.
Думаю про Івана.
Думаю про кохання.
Про ін’єкції дійсності.
Про їхню тривалість, хоч би на кілька годин.
Про наступну, сильнішу ін’єкцію.
Думаю в тиші.
Думаю, що вже пізно.
Це вже невиліковно. І надто пізно.
Однак я живу, і я думаю.
Думаю, це не буде Іван.
Усе, що тільки не станеться, буде вже чимось іншим.
В Івані живу.
Я не переживу Івана.
Однак не може бути жодного сумніву, що ми з Іваном знаходимо деколи цілу годину, а то навіть і цілий вечір, коли маємо час для себе, який минає інакше. Кожен із нас живе іншим життям, але це ще нічого не значить, бо нас не лишає чуття єдності місця, а Іван, який, звичайно ж, ніколи над цим не думав, теж не може його уникнути. Він сьогодні у мене, наступного разу я буду в нього, і якщо йому зовсім не хочеться витворювати зі мною фрази, він розкладає свою чи мою шахівницю, у своїй чи моїй квартирі, й спонукає мене до гри. Іван сердиться, Це мають бути непристойні або потішні угорські слова, які він вигукує між двома ходами, досі я розумію лиш jaj та jé[58], і часом вигукую éljen![59] Цей вигук, без сумніву, тут недоречний, однак, він єдиний, який я знаю вже кілька літ.
Господи! Що це ти робиш зі своїм слоном, обдумай, будь ласка, цей хід іще раз. Ти ще й досі не зауважила, як я граю? Якщо Іван, окрім того, каже: Istenfáját[60]! Або: az Isten kinját[61]!, я припускаю, що ці вирази належать до групи його прокльонів, які перекладу жодному не підлягають, і цими ймовірними лайками він, звичайно, збиває мене з пантелику. Ти граєш без плану, каже Іван, не вводиш своїх фігур до гри, твоя дама вже знову стоїть без руху.
Я не можу стримати сміху, потім знову ламаю голову над проблемою своєї застиглості, а Іван подає мені знак очима. До тебе дійшло? Ні, та до тебе нічого вже не доходить. Що ти маєш там у своїй голові, звиклу капусту, а може цвітну, листя салату, саму лишень ярину. О, а тепер оця безголова, пустоголова панна ще й хоче відвернути мою увагу, та мені це вже добре відомо, сукня сповзає з плеча, але я туди не дивлюся, думай краще про свого слона, ось і ноги вже більше, ніж півгодини демонструються вище колін, але й це тебе не врятує, і це називаєш ти грою у шахи, панно моя, але зі мною так грати не можна, ох, зараз скорчимо нашу потішну гримаску, але я й цього сподівався, тепер ми втратили і слона, мила панно, дам тобі ще пораду одну, забирайся геть звідси, зроби хід із Е5 на D3, однак на цьому ґалантність моя вже буде повністю вичерпана.
Я шпурляю йому слона і знову сміюся, він справді грає набагато краще, ніж я, головне, що мені вдається інколи зробити все-таки пат.
Іван питає, без будь-якого зв’язку з попереднім: хто такий Маліна?
Я не можу на це відповісти, ми граємо далі мовчки, морщимо від напруги чоло, я знову роблю помилку, Іван не дотримує правила toucher c‘est jouer[62], він ставить мою фігуру назад, після чого я більше не роблю помилок і нашу гру завершує пат.
За пат Іван отримує своє чесно заслужене віскі, він задоволено дивиться на шахову дошку, бо завдяки його допомозі я не програла, він хотів би про мене щось з’ясувати, але йому це не спішно. Він не каже, все ще не каже, що б він хотів з’ясувати, він дає мені лиш зрозуміти, що не хоче так швидко робити висновків, він надто любить робити припущення, він припускає навіть, що я маю талант, правда, не знає, що за талант, хоча, у кожному разі, це має бути якось пов’язано з тим, що мені «добре поводиться».
Напевно, тобі завжди поводилось добре.
Та ні, не мені, чому, властиво, мені!
Коли Іван на три чверті стуляє повіки, і тільки крізь шпарку споглядає мене очима, такими темними, теплими та великими, що навіть тоді він мене добре бачить, то каже, що на те виглядає, ніби я маю також талант віднайти кого-небудь, хто б мені все це знівечив.
Що саме знівечив? Те, що мені добре ведеться? Як саме добре ведеться? Іван робить погрозливий рух рукою, бо я сказала якусь дурницю, бо я не хочу загоїти те, що ще не пізно загоїти. Однак з Іваном я не можу говорити про це, як і про те, чому я здригаюсь при кожному рвучкому рухові, я все ще майже не можу з ним говорити, хоча Івана я не боюся, навіть тоді, коли він заламує мені руки за спину і не дає мені рухатись. Та я починаю скоріше дихати, а він ще скоріше питає мене: Хто тебе скривдив, хто вбив тобі в голову ці дурниці, що в твоїй голові окрім цього безглуздого страху, я ж тебе не лякаю, нічого тобі не загрожує, що ти собі вигадуєш в тій голові, повній салату, квасолі й гороху, дурненька принцесо моя на горошині, я хочу знати, ні, я не хочу знати, хто в тому винен, що ти здригаєшся, голову втягуєш в плечі, нею похитуєш, відвертаєшся геть.
Основних речень ми маємо досить, цілі юрми, це телефонні, шахові фрази, висловлювання про життя взагалі. Багато нам ще бракує, ми не маємо жодної фрази про почуття, бо Іван ще не вимовив жодної, бо я не маю відваги скласти перший вислів такого роду, хоча й думаю
