Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Після зміни ми із Стасиком не поспішали до ствола, все одно нам останніми підніматися на поверхню. Попереду в нас два кілометри дороги, є час поговорити про все.
— Чого ти лізеш на рожен, нащо заводиш ці розмови з Нагелем? — почав я.
Стасик тільки рукою махнув:
— Скоро я підмажу салом п’яти, і тільки мене й бачили. Словом, плювати я хотів на цього пришелепуватого Нагеля.
Я різко зупинився, схопив його за руку:
— Ти надумав тікати?
— А чого ж мені тут сидіти? Попрацював, і досить. Он уся Польща горить в огні. Моє місце — там.
У мене всередині щось обірвалося.
— А як же я? Ти мене покинеш?
Він замислився.
— Що ж мені робити з тобою? Адже з табору я не зможу тебе витягти. Залишу тобі грошей, куплятимеш в іноземців продукти, якось перебудеш...
— Ех, ти... Хіба справа в грошах?
— А в чому?
— Я теж хочу тікати, і ти мені повинен допомогти.
Стасик зупинився, підняв лампу, подивився на мене довгим вивчаючим поглядом:
— Пробач, Владеку. Якось я не подумав про це... А ти б пішов зі мною?
— Хоч зараз!
— Гаразд, я подумаю. Взагалі ти хлопець підходящий, уже маєш досвід втеч.
З цієї миті я почав жити думкою про втечу при допомозі Стасика.
Прощаючись зі мною біля кліті, він пошепки сказав:
— Вважай, що домовились. Тільки нікому жодного слова.
Він поїхав із групою поляків на-гора, а я ще довго чекав своєї черги. Коли ми піднялися на поверхню, нас здивувала велика кількість веркшютців біля ствола. Їх було втричі більше, ніж звичайно. Усі чимось заклопотані, стривожені, люті. Вони одразу ж заходилися рахувати нас, звіряти робочі номери. Неважко було здогадатися: на шахті щось скоїлося, інакше б нас не гнали в табір під таким посиленим конвоєм і веркшютці не тримали б карабінів напоготові.
Біля воріт колону зустрів сухорлявий, по-військовому підтягнутий, як завжди, чимось незадоволений лагерфюрер Фаст, якому в’язні дали прізвисько Кінь, очевидно, за його довгу шию. Він віддав розпорядження начальникові конвою, і той розвернув колону перед будиночком, у якому містилися караульне приміщення, канцелярія і кабінет лагерфюрера.
Ми завмерли по команді «струнко» і не знаючи що й думати, довго чекали появи начальства. Та ось на ганочку знову показався Фаст. За ним дріботів маленький, з круглим черевцем перекладач — вертлявий, слизький і огидний. Це був колишній білогвардієць-емігрант, з тих покидьків, які зрадою і підлістю заробляли собі хліб у Німеччині.
Поклавши руку на кобуру пістолета, Кінь неквапливо пройшовся перед в’язнями, різко зупинився біля ганочка і спочатку спокійно, а потім зриваючись на вереск, почав шпетити нас невідомо за що. Товстун перекладач слухав, подавшись уперед і догідливо схиливши голову набік, його округле обличчя розпливлося в запобігливій посмішці.
Фаст загрозливо помахав шкіряною нагайкою і замовк. Перекладач вмить змінився. Кілька секунд тому ми бачили його на ганочку, наче на помості сцени,— огидного підлабузника, який ладен був на животі повзати перед начальством. А зараз він хижо вишкірив зуби, закотив очі під лоба і, брудно вилаявшись, сказав:
— Пан лагерфюрер чудово знає, що всі ви запеклі злочинці. Ваша робота в шахті — це безперервний злочинний саботаж. Пану лагерфюреру відомо, що в цій отарі овець, окрім ледацюг, є мерзотники, які замишляють втечу. Сьогодні було спіймано одного такого негідника. Він, бачте, не захотів працювати, вирішив утекти. Зараз він дістане урок, після якого в нього відпаде охота тікати.
Перекладач спритно обернувся, вклонився Коневі і спитав по-німецьки:
— Дозвольте починати?
Фаст кивнув головою.
Літній опасистий шуцман прожогом кинувся в канцелярію і виніс звідти великий дубовий ослін. Двоє поліцаїв з гумовими палицями стали по боках ослона.
Вони добре знали свої обов’язки І зараз нагадували молотобійців, на яких чекала нелегка робота.
Перекладач став навздибеньки, норовисто мотнув головою, наче буцаючи невидимого ворога, і вигукнув: В’язень номер 1723 одержує п’ятдесят палиць... Ведіть його!
Мене затіпало, наче в пропасниці. Та це ж номер дядька Петра, мого сусіда по нарах!
Опасистий шуцман виструнчився перед Фастом:
— Номер 1723 не може йти...
Кінь бридливо поморщився:
— Ну що ж, принесіть...
Шуцмани, що стояли біля табуретки, карбуючи крок, пішли в другі двері будиночка, згодом вони винесли звідти непритомну людину. Це був Петро Кравчук. Його поклали на ослін обличчям донизу, один із шуцманів міцно затис голову в’язня між колінами, а другий спритно прив’язав ременем ноги до ослона. Кінь дав знак рукою, і, розтинаючи повітря, засвистіли палиці. У моторошній тиші чути було глухі удари і тихий, протяжний стогін.
Схрестивши руки на грудях, Фаст пильно стежив за екзекуцією і вголос рахував удари:
— Айн, цвай... нойн... цен...
Сотні в’язнів у непорушних шерегах затамували навіть подих, тільки чутно було хвиські, розмірені удари.
Коли рахунок перевалив за двадцять, Кравчук затих: можливо, він знепритомнів, а може, й помер. Навіть фізично здорова людина не витримала б таких тортур, а дядько Петро був хворий, та ще й скалічений Фастом перед цією «показовою» екзекуцією.
— Фюнфціг, генуг! [11] — нарешті оголосив Фаст. І
