Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Чим же я тобі віддячу, Стасику?

— Не мели дурниць. Ми повинні допомагати один одному, інакше ці кляті шваби заїдять нас.

Я подякував долі, що вона звела мене з такою людиною.

До кінця зміни ми дали двадцять сім вагонеток вугілля і «ні грама більше», як сказав Стасик. Нагель мовчав, задоволений і з цього. Незабаром з’явилася друга зміна, і ми пішли до ствола. Нагель поспішив уперед. Німців піднімали на поверхню в першу чергу, и другу — іноземців, окрім росіян. В’язні нашого табору збиралися в так званому «залі чекання» біля шахтного ствола і піднімалися на-гора останніми.

На поверхні, в надшахтній будівлі, на нас ждали озброєні карабінами веркшютці і конвоювали в роздягальню, в душову, а після душу, переодягнених в тюремне лахміття, відводили в табір. За день нас лічили разів десять, і я дедалі більше переконувався, що втекти звідси неможливо. І все-таки надія жевріла. Вирішив найближчими днями відверто поговорити із Стасиком про втечу.

У чергову зміну Стасик спустився в шахту з великою торбою; в ній, як я невдовзі побачив, був уже інший термос, не менший, ніж у Нагеля, а також шкіряні черевики, труси, хусточка і складаний ножичок. Усе це призначалося мені. А головне — Стасик приніс добрі два кілограми продуктів. Дли мене це було нечуваним багатством. Тільки той, хто голодував у концтаборах, міг би по-справжньому оцінити вчинок поляка. Зворушений його добротою, я aж просльозився, а він тільки усміхався своєю добродушною посмішкою і знічено бурмотів:

— Дрібниці що ж тут особливого... це мій обов’язок, Владеку, інакше ти витягнеш ноги...

Тепер я зрозумів, що, поки Стасик поруч, мені не загрожуватиме голод та й Нагель, напевне, не посміє простягати до мене свої кулаки.

Так воно й сталося. Нагель більше не чіпав мене й пальцем. Такі, як він, поважали лише грубу фізичну силу, а Стасик мав її досить. Крім того, поляк був відчайдушно сміливий хлопець, і Нагель побоювався його: під землею, де на кожному кроці на шахтаря чатує небезпека, недалеко й до гріха. Нагель це чудово розумів.

Ні голод, ні важка праця більше не лякали мене. Добрий поляк приносив стільки продуктів, що їх вистачало на двох. Поруч із ним я вже не відчував себе ні приреченим, ні самотнім. Єдине, чого я боявся, що постійно тривожило мене,— це щоб нас не розлучили.

Минали дні, схожі один на одного, як дві краплі води, строго розмічені табірним стандартом: підйом, перевірка, порція баланди в строю, роздягальня шахти, знову перевірка, робоча зміна, яка висотувала всі сили, потім душ, табір, сон.

Стасик як і раніше, піклувався про мене: приносив хліб, маргарин, сир, а іноді й грудочку масла. Поступово незважаючи на виснажливу роботу, я помітно зміцнів і дедалі частіше свій табірний пайок віддавав дядькові Петру. Він остаточно занепав духом, та й здоров’я в бідолахи погіршало: його штейгер виявився запеклим фашистом із тих бездумних і тупоголових фанатиків, які беззастережнo обожнювали свого фюрера. Не минало зміни, щоб цей похмурий здоровань із водянистими очима не бив в'язнів; особливо він старався мучити росіян. Дядько Петро не раз показував мені синці на спині і грудях; сліди дротяної нагайки, з якою не розлучався штейгер.

Якось пізно ввечері ми лежали з ним на твердих дошках нар і розбалакалися.

— Не спиш, усе думаєш свою думу? — спитав дядько Петро.

— А звідки ви знаєте, про що я думаю?

— Та, мабуть же, про те, про що думають усі невільники — хочеш тікати. Я й сам ризикнув би, та ба!.. Гадаєш боюся? Ні, смерть мені не страшна. Сил немає, здоров'я в мене підірване. Якщо тебе й упіймають, ти ще витримаєш, ти молодий, при здоров’ї, а я — ні. Я вже на тонку пряду...

Вiн важко зітхнув.

Я довго не міг заснути — і сяк і так мізкував, подумки шукаючи в густій дротяній огорожі табору шпарину, крізь яку можна буде втекти, і не знаходив. Минуло вже два тижні, відколи нас пригнали з тюрми, і за цей час жоден в’язень не зміг утекти, хоч про втечу мріяла більшість.

У шахті, як і раніше, цілодобово йшла напружена робота. Війна пожирала не тільки людей, але й мільйони тонн вугілля. Із розмов наших пригнічувачів ми знали, що на початку 1943 року Гітлер зажадав від німецьких шахтопромисловців різко збільшити вуглевидобуток, і тому гер Гоппе зі своїми підручними прагнув за всяку ціну, перевиконувати і так високі норми. Для цього на шахту «Гогенцоллернгрубе» прислали додаткову робочу силу — ще п’ятсот радянських військовополонених. з ладу цілі дільниці. Невідомо, хто клав на підземні колії обрубки заліза й каміння: цілі партії вагонеток бурилися, вибивали кріплення, викликаючи обвали. Хтось невловимий відкручував на стиках гайки і розводив рейки, псував стрілки, рубав гумові шланги, обривав повітропроводи. Часто гасло електричне освітлення, виходила з ладу сигналізація, псувалися механізми. Одного дня на шостому горизонті за цілу зміну не було видано на-гора жодної вагонетки вугілля. Переодягнені агенти гестапо нишпорили по всіх закапелках шахти, когось хапали, тягли до ствола, однак аварії не припинялися.

Ніхто не сумнівався, що ці малі й великі аварії — справа рук радянських військовополонених, та не впійманий— не злодій. Крім того, якось гестапо спіймало на гарячому двох французів, котрі готували аварію на головній магістралі — квершлазі. Для мене і Стасика це була несподівана новина: досі ми знали, що тільки радянські полонені наважувалися на диверсії і саботаж. Більшість іноземців переслідували єдину мету: вижити. Серед них траплялися й такі, що вважали шахту непоганим пристановищем, поки йде війна. Та були й справжні хлопці: відчайдушні, сміливі.

Стасик тріумфував. Він навіть од Нагеля не приховував своєї радості. Можливо, це тому, що ми, троє, працювали в глухому забої, окремо від